Міжнародні відносини
Економічний чинник
Перед звільненими від колоніальної залежності країнами («Південь») стояло першочергове завдання: за короткий термін подолати велике економічне відставання від розвинутих країн світу («Північ»). Лише за економічної деколонізації країни «третього світу» могли стати рівноправними учасниками світових міжнародних відносин. Досягти цього самотужки країни «третього світу» не могли. Вони вважали, що «Північ» має допомогти «Півдню» в цьому процесі. І що це цілком справедливо, оскільки країни-колонізатори мають віддавати борг колишнім колоніям.
«Північ» надавала певну допомогу країнам «третього світу». Але вона, здебільшого, була наслідком суперництва між блоками Захід і Схід у перетягуванні цих країн на свій бік і носила однобічний характер — військова техніка і промислове обладнання. США, наприклад, до 1960 р. надали допомоги гомінданівському уряду Китаю на 2,2 млрд доларів, Південній Кореї —1,5 млрд доларів, Пакистану — 900 млн доларів, Таїланду — 325 млн доларів, Філіппінам — 250 млн доларів, що дозволяло цим країнам утримувати величезні армії. Допомога країнам Африки була значно скромнішою: за цей же період — 214 млн. доларів. Тобто, американська допомога мала головним чином воєнний характер.
Радянська допомога, як зазначає Дюрозель, надавалася для «сприяння справжній економічній незалежності слаборозвинених країн.
Ради були переконані, що політичної незалежності не досить, якщо вона не підкріплена економічною незалежністю»[1]. Хоча за розмірами радянська допомога істотно поступалася американській і також надавалася прихильним до СРСР країнам: в 1960 р. надано Ефіопії — 100 млн доларів, Єгипту — 500 млн, Індії — 625 млн, Сирії — 168 млн, Афганістану — 120 млн, Іраку — 182 млн, Індонезії — 92 млн, Єменові — 75 млн, Гвінеї- 55 млн, Гані — 40 млн, Цейлону — 40 млн доларів. Величезною допомогою Радянського Союзу Єгипту була побудова там Асуанської греблі.
Оскільки Радянський Союз мав певні успіхи в цьому, Захід, впевнений на той час, що злидні викликають потяг до комунізму, готовий був дещо розкошелитись: на конференції ООН за комерційнім розвиток, що відбулась в Женеві 23 березня — 15 червня 1964р. (ЮНКГАД-І), була прийнята резолюція, яка передбачала, що розвинені країни мають передавати країнам «третього світу» не менше одного відсотка свого національного доходу на економічний розвиток[2]. І хоч за резолюцію проголосувало 107 держав-учасників, її фактичне виконання, у повному обсязі, не здійснилось.
В своєму економічному розвитку молоді країни «третього світу» приділяли особливу увагу торгівлі, яка мала дати їм притік необхідних капіталів. Тому їх дуже цікавили світові економічні конференції в рамках ООН, перша з яких згадується вище.
Наступна конференція ЮНКТАД—ІІ, що відбулась у Нью—Делі 1 лютого — 29 березня 1968р, не дивлячись на її тривалість і багаточи- сельність (1600 учасників), не дала жаданих результатів. Готуючись до неї, 89 слаборозвинутих країн в жовтні 1967 р. зібрались в Алжирі і в прийнятій там «Алжирській хартії» вимагали пільгових тарифних ставок для слаборозвинутих країн. Але конференція ЮНКТАД—ІІ проходила в умовах великого напруження в світовій валютній сфері, і хоч вона схвалила систему заохочення для слаборозвинутих країн, практичних результатів для них це не дало.
Такою ж малоефективною для країн «третього світу» була конференція ЮНКГАД-ІІІ, проведена в Сантьяго (Чилі) 13—21 травня 1972р. Хоч конференція констатувала зростання разючої бідності в слаборозвинутих країнах і збільшення багатства в провідних капіталістичних країнах, знову ж несприятливе міжнародне становище (невдачі американської війни у В’єтнамі в умовах наближення президентських виборів в США) призвело до того, що крім рішення надати спеціальну допомогу 25 найменш розвиненим країнам, конференція нічого позитивного для країн «третього світу» не зробила.
Отже, ці країни змушені були спробувати власними засобами перебудувати міжнародні економічні відносини на справедливій рівноправній основі. На IVконференції на найвищому рівні країн «третього світу» в Алжирі в 1973р. було висунуто Програму нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). Концепцію перебудови міжнародних економічних відносин країни «третього світу» виклали в трьох документах: Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку, Програмі дій і Хартії економічних прав та обов’язків держав. Документи ці знайшли схвалення в ООН в 1973—1974 рр.
Основоположними принципами НМЕП проголошувались: суверенітет і рівноправність держав; їх територіальна цілісність і взаємне невтручання у внутрішні справи; право кожної країни обирати най- прийнятніший для неї шлях розвитку; суверенітет держави над природними ресурсами і всією економічною діяльністю; контроль над діяльністю транснаціональних корпорацій; надання допомоги без будь-яких політичних або військових умов.
Принципи НМЕП передбачають також преференційний режим для країн «третього світу» в усіх галузях міжнародного економічного співробітництва, перебудову міжнародної валютної системи, регулювання сировинних ринків, прискорення процесу індустріалізації.
Отже, пропонується глобальна перебудова всякого міжнародного економічного порядку, що безперечно, дратує інтереси всіх держав і є заявкою на приоритетне становище країн «третього світу», оскільки висуває претензії на їх преференції.
