Міжнародні відносини
РОЗДІЛ 5. Вихід країн «третього світу» на міжнародну арену
Після закінчення другої світової війни колоніальна система охоплювала більшу частину Земної кулі. Колоніальні країни займали близько третини її території, напівколоніальні — майже всю другу третину. Вони містили в собі величезний різноманітний потенціал. Процес повної деколонізації розпочався після війни і, як ми знаємо, пройшов три етапи («три хвилі»). Про першу «хвилю» ми вже говорили[1]. Друга (середина 50-х — середина 60-х років) і третя (70-ті — 1990 р.) призвели до отримання незалежності арабськими країнами Північної Африки — Марокко, Туніс (1956 р.), Алжир (1962 р.)[2], майже всіма країнами Тропічної і Південної Африки.
Не заглиблюючись в аналіз нелегкого процесу деколонізації, скажемо, що в Африці в 60-ті роки звільнились від колоніальної залежності близько 40 країн. Якщо до цього додати азійські країни, які звільнились раніше, то можна сказати, що світ істотно змінився. У першій половині 70-х років звільнились від колоніального гніту майже останні колоніальні території, португальські колонії — Ангола, Мозамбік (1974 р.) і острови Зеленого мису — Сан Томе і Прин- сипі (1975 р.).
Це вирішальним чином позначилось на розстановці сил в ООН: країни «третього світу»[3] склали близько двох третин держав — її членів. Звична для перших післявоєнних років «машина голосування», що відбивала тодішню розстановку сил в цій організації і давала Сполученим Штатам постійну перевагу при голосуванні в ООН, зникла[4].
