Міжнародні відносини

Індо-пакистансько-китайський вузол

Розподіл Британської Індії при отриманні незалежності на дві держави — Індію та Пакистан з метою уникнення релігійних зіткнень між індуїстами та мусульманами не призвів до спокою в цьому великому регіоні. Там встановилась напружена атмосфера перманентного протистояння, в основі якої стояла невирішена спірна проблема Кашміру. Вона стала причиною спалахування періодичних військових зіткнень між трьома сусідніми державами: Індією, Пакистаном і Китаєм.

З північним сусідом — Китаєм дружні відносини у Індії так і не склалися. Не зважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки між двома державами поглиблювались. Китай не зайняв чіткої позиції в перманентному індо-пакистанському конфлікті з приводу Кашміру і більше схилявся на бік Пакистану. Відсутність чіткого прикордонного розмежування між Китаєм та Індією, (загальна протяжність кордону — 5,5 тис. км) особливо в умовах великого високогірного району Гімалаїв, в Тибеті, викликала часті прикордонні сутички, які підривали можливість встановлення сталих відносин між сусідніми країнами і створювало між ними стан напруги.

Такі сутички в період 1959—1962 рр. переросли у серйозний військовий конфлікт. Він розпочався у березні 1959 р. у зв’язку з подіями в Тибеті. Тут комуністична влада встановила жорстоку політику, особливо проти будистських монахів, яких там було чимало. В Тибеті спалахнув антикитайський збройний виступ протесту тибетців, який комуністична влада не лише придушила силою, але й розпочала військовий наступ на індійську територію під приводом того, що туди втікло чимало монахів на чолі з далай-ламою^[1]. В період з 20 жовтня по 20 листопада 1962р. між Китаєм та Індією відбулась «коротка війна» (хоча дипломатичні відносини розірвані не були). Під тиском переважаючих сил китайських військ індійські війська змушені були відходити, і китайці займали індійську територію. Цікаво, що США тоді надали Індії допомогу зброєю і матеріалами негайно, не дочекавшись навіть укладення з цього приводу угоди^[2]. Радянська ж сторона довго вовтузилась, доки розкачалась на допомогу. Вона в основному закликала Індію до припинення військових дій та встановлення миру. Хоча в кінцевому результаті СРСР все ж чітко став на бік Індії і засудив дії Китаю.

Військові дії між Китаєм та Індією припинились Китаєм в односторонньому порядку 20 листопада 1962 р., коли він вирішив, що китайські війська досягли тієї лінії, яку КНР вважав своїм справжнім кордоном. Після цього Китай зажадав відведення військ обох держав на 20 км від «лінії фактичного контролю». В разі невиконання Китай загрожував Індії «відповідним ударом».

Становище для Індії було дуже складним. Наслідки війни були тяжкими не лише у військовому, але і в морально-політичному плані. Опозиція в країні вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання, на яку уряд Неру був твердо налаштований продовжувати, встановлення тісного військово-політичного союзу з Заходом. Чимало індійських політиків вважало, що США будуть вимагати саме такого від Індії за свою допомогу їй у війні і у майбутньому післявоєнному влаштуванні. Але президент Дж. Кеннеді (це був період самого розпалу Карибської кризи) такого не зробив.

В цілому ж для країн азіатсько-африканського регіону можливість широкомасштабної китайсько-індійської війни, війни між найбільшими державами не лише Азії, а й світу, була страшною загрозою. Щоб уникнути її і залагодити відносини між Китаєм та Індією з ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962р. в Коломбо відбулась конференція шести країн «Руху неприєднання» — Бірми, Гани, Єгипту, Індонезії, Камбоджі і Шрі-Ланки. На ній було вироблено пропозиції для Індії і КНР як платформи для прямих двосторонніх переговорів з метою мирного розв’язання конфлікту. Уряд Індії прийняв пропозиції в цілому, КНР — із застереженнями. Що не сприяло відновленню прямих політичних контактів між конфліктуючими сторонами. Китай зберіг за собою частину захопленої території (Ладакх), решту ж (район східного сектору) залишив, оскільки лінія його комунікації виявилась для Китаю невигідною.

Отже, стосунки між Китаєм та Індією, хоч дипломатичні відносини розірвані не були, і після війни залишались ворожими. В наступному підтримка Китаєм Пакистану в його конфронтації з Індією поглибила цю ворожість.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм (за суттю це була війна) змусила індійський уряд подбати про посилення обороноздатності країни. Розпочалось здійснення програми посилення збройних сил за допомогою широкого кола західних держав (США, Великобританія, Франція, ФРН, Італія, Австрія, Нова Зеландія). Звичайно, це ставило Індію у необхідність виконувати певні «побажання» допомагаючих держав: розміщення на індійській території іноземної авіації (США, Великобританії)^[3], співробітництво з певними спецслужбами, інспекція за використанням наданої зброї тощо. Уряд Неру це хвилювало в плані можливості порушення зовнішньої політики Індії — політики неприєднання. Хоча, як ми знаємо, абсолютного неприєднання ніколи не було.

Військова допомога Індії, особливо з боку США, викликала сильне незадоволення Пакистану, який вважався креатурою США у цьому районі. Пакистан намагався розповсюджувати версію, ніби Індія навмисне використовує своє протистояння з Китаєм, аби посилити свої збройні сили саме проти Пакистану. Захід (особливо Великобританія) намагався тиснути на Індію з метою врегулювання індо-пакистансь- кого протистояння.

Але до такого врегулювання було далеко. В 1965р. з прикордонного інциденту виникла індо-пакистанська війна (5серпня—18вересня). Індія обвинувачувала Пакистан в тому, що він спровокував війну, засилаючи своїх агентів на її територію. З прикордонної зони військові дії поширились на внутрішні райони. Китай оголосив Індію агресором і висловлював «тверду підтримку» Пакистану. Він скористався війною, щоб направити Індії ультиматум з вимогою демонтувати індійські укріплення, споруджені на кордоні з Китаєм. Загроза втручання в війну

Китаю стривожила як СРСР, так і США. Обидві держави, кожна з свого боку, дали зрозуміти КНР, що не потерплять її втручання.

За пропозицією радянської сторони 4—9 січня 1966р. в Ташкенті за посередництва голови радянського уряду О. Косигіна відбулись переговори між головами уряду Індії та Пакистану, внаслідок яких обидві сторони зобов’язались не вдаватись до застосування сили і вирішувати спірні питання шляхом переговорів.

Після несподіваної смерті 11 січня 1966 р. індійського прем’єр- міністра Багадура Шастрі уряд Індії очолила Індіра Ганді, дочка Джа- вахарлала Неру, яка взяла рішучий курс на зближення з СРСР. З радянського боку це знайшло абсолютну підтримку — адже в міру псування відносин з КНР Радянський Союз вбачав в Індії головну дружню державу як в цьому регіоні, так і поза ним^[4]. Отже, протягом періоду перебування Індіри Ганді на чолі зовнішньої політики Індії^[5] СРСР неодмінно вважав Індію своєю креатурою в цьому важливому регіоні і відчував себе там досить комфортно. Таким чином, Сполученим Штатам залишалось підтримувати тут Пакистан, а згодом, як ми знаємо, вони спробували покращити відносини і з КНР^[6].

Певну роль у заплутаному вузлі індо-пакистано-китайських відносин намагалась відіграти Індонезія. Коли там президентом був комуніст Ахмед Сукарно^[7] Індонезія, велика азійська держава, намагалась стати провідною в регіоні^[8]. Для цього Індонезія найтісніше зближувалась зпочатку з Індією, потім з Китаєм, в залежності від їх зовнішньополітичної орієнтації. Після розриву КНР з СРСР Індонезія остаточно стала на бік маоїстського Китаю. Її відносини з Радянським Союзом і Індією значно погіршились. Це істотно позначилось на її ставленні до війни у В’єтнамі: Індонезія різко змінила орієнтацію і стала підтримувати сайгонський режим. Після розгрому в 1965 р. компартії Індонезії і приходу до влади правих сил уряд Індонезії відступив від глобалістсь- кої політики «революційного романтизму» і вдався до прагматичної політики «нового порядку», яка в міжнародних відносинах проголосила «принцип незалежності і активності», що означало відсутність прив’язування політики Індонезії до заздалегідь визначеного блоку. В цілому ж боротьба за вплив на країни Азії у біполярному світі йшла гостра і для блоку Схід ускладнювалась тим, що він у зв’язку з розривом між СРСР і КНР опинився розколотим на дві ворожі частини. Радянському Союзу доводилось боротись тут як з могутнім американським конкурентом та його союзниками, так і з маоїстським Китаєм. В такому ж становищі був і Китай, який мав тепер своїми суперниками дві супердержави — СРСР і США, які, правда, боролись між собою. Становище для Китаю ускладнювалось тим, що його участь у Корейській війні 1950—1953 рр., його намагання революціонізувати сусідні держави і настанови Мао Цзедуна на «революційні війни» давали можливість Заходу залякувати азіатські країни китайською загрозою. І це подекуди давало бажаний результат. Хоча, з іншого боку, більшість азіатських країн була в минулому колоніями країн Заходу, здобула незалежність у боротьбі зі своїми метрополіями, і це не могло не позначитись на їх ставленні до цих держав.