Міжнародні відносини

Зовнішньополітичний курс нової Японії (1945—1975 рр.)

Не така вже велика за територією, але могутня за своїм потенціалом післявоєнна Японія зуміла уникнути розподілу на дві держави (як це відбулось з Німеччиною, Кореєю, В’єтнамом^[1]) і знову вийти на рівень світового центру сили.

Враховуючи своє становище переможеної держави, знаходячись під постійним наглядом США (які після втрати ними Китаю наприкінці 40-х років почали вже ставитись до Японії як до своєї головної опори на Далекому Сході), Японія в основу своєї зовнішньої політики поставила «доктрину Йосіда» — концентруватись на завданнях економічного зростання. На своїй «економічній дипломатії» Японія непогано заробляла: лише на корейській війні 1950—1953 рр. японські компанії заробили 13 млрд доларів, на війні у В’єтнамі — трохи менше. Вважається, що у своєму «класичному варіанті» «доктрина Йосіда» діяла до початку 70-х років.

На той час Японія перетворилась вже на високорозвинену капіталістичну державу, яка за своєю економічною могутністю посіла друге місце в капіталістичному світі і вже за рядом покажчиків випереджала США. По-друге, США зазнали поразки у В’єтнамі, і їх престиж най- могутнішої держави світу зазнав потрясіння. Це давало Японії підставу перейти до «доктрини національних інтересів», класичний варіант якої базується на власній національній безпеці, а для Японії— на мирі і стабільності в усьому світі.

Підсумовуючи загальний огляд головних засад зовнішньої політики Японії за післявоєнний період (кінець війни — середина 70-х років), скажімо, що країна виконала усі свої завдання, але не стала великою політичною силою. І основну роль в цьому відіграв її «найближчий друг і союзник» — Сполучені Штати. Пускати на свій політичний рівень нового «економічного монстра», який дивував американців нестримними успіхами в економічних галузях, Сполучені Штати ніяк не хотіли. А «Договір безпеки» між двома державами, підписаний 8 вересня 1951 р., прив’язував Японію до американської упряжки в ролі припряженої, якій випрягтися з неї було дуже важко.

Звичайно, США демонстрували свою прихильність до Японії, підписували з нею «дружні договори^[2]». Звичайно, в Японії виник демократичний рух за звільнення від американської «опіки». Але, з другого боку, США, враховуючи нову ситуацію, вважали вже недостатньо надійними укладені з Японією угоди. 19січня 1960р. між двома державами був підписаний новий Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки. Він заступив «Договір безпеки» 1951 р. і посилив військовий союз між Японією і США до того, що напад на одну із сторін «ставитиме загрозу миру і безпеці другої». Це давало можливість Японії створити могутню воєнну машину, але ще більше закріплювало Японію в фарватері зовнішньої політики США. При цьому Японія і тепер відстоювала пріоритетність господарського розвитку, вважаючи економіку фундаментом зростання міжнародного статусу держави. В 1960—1969 рр. темпи зростання внутрішнього національного прибутку (ВНП) Японії були найвищими у світі. Феноменальні успіхи японської економіки, як ми казали, бентежили США, але політичні і стратегічні міркування брали гору над економічними. Сполучені Штати і надалі вважали Японію своїм головним союзником в азіатсько-тихоокеанському регіоні.

17 червня 1971 р. одночасно в Вашингтоні та Токіо було підписано угоду про повернення Сполученими Штатами Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить острів Окінава. Роблячи цей «великодушний акт», Сполучені Штати залишали там свої бази. Взагалі дружні відносини між США і Японією мали ту особливість, що розповсюджувались головним чином на політичну і військову сфери. Відносно економічної сфери, то тут вони були і залишаються гострими конкурентами. З Радянським Союзом дипломатичні відносини Японії були перервані з 8 серпня 1945 р. до 19 жовтня 1956 р., що стримувало розвиток економічних і торговельних відносин між двома країнами. Японія вимагала повернення їй Південного Сахаліну та Курильських островів (Ха- бомаї, Шикотан, Ітуруп, Кунашир). З червня 1955 р. з ініціативи СРСР в Лондоні розпочались радянсько-японські переговори, які завершились прибуттям до Москви 13 жовтня 1956 р. японської урядової делегації» і підписанням 19 жовтня Спільної радянсько-японської декларації, яка припиняла юридичний стан війни між двома державами, встановлювала дипломатичні відносини між ними, заявляла про відмову СРСР від репараційних претензій і репатріацію всіх засуджених японських полонених. Це дало можливість Японії бути прийнятою до ООН (18 грудня 1956 р.). Проте відносини між СРСР і Японією не були повністю врегульовані, мирний договір між цими державами укладений не був.

Звичайно, приоритетні інтереси Японії концентрувались у Південно-Східній Азії. Японія була зацікавлена отримувати тут широкий доступ до джерел сировини і природних ресурсів. І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країнами Південно-Східної Азії були досить обмеженими, Японія робила зусилля для досягнення цієї мети. В 70-ті роки підтримані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» змогли утвердитися на азіатських ринках, зокрема на ринках країн АСЕАН¹, де японський імпорт перевищив імпорт США і західноєвропейських країн. Разом з цим, природно, посилювався і політичний вплив Японії в цих країнах. Японський уряд докладав зусиль проти того, щоб АСЕАН не перетворилась на замкнене економічне угруповання. Прем’єр-міністр Японії Т. Фукуда об’їхав столиці країн АСЕАН і в серпні 1977 р. в Манілі декларував принципи відносин Японії з цими країнами, що отримали назву «доктрини Фукуда» або «Манільської декларації». Зміст її зводився до відмови Японії від ролі воєнної держави і її готовності будувати відносини з країнами Південно-Східної Азії на грунті партнерства і рівноправності, сприяти їх перетворенню на процвітаючі держави. «Доктрина Фукуда» відіграла помітну роль у формуванні концепції «тихоокеанського співробітництва» (ТОС), яка розроблялась офіційним Токіо понад 15 років. Сутність її зводилась до грандіозного плану: створення замкненого угрупування п’яти індустріально розвинутих країн — Японія, США, Канада, Австралія та Нова Зеландія, в якому скасовуються митні тарифи, але зберігається свобода митної та торговельної політики щодо держав — не членів об’єднання. Ідея створення ТОС зустріла різний прийом: якщо країни АСЕАН спочатку поставились до неї застережливо, вбачаючи в ній прагнення Японії до домінування в регіоні, а згодом приєднались до неї, то США з самого початку не поспішали її підтримувати, вбачаючи в ній зазіхання на ліквідацію виключного становища США як глобалістської держави.