Міжнародні відносини
Небезпека у Середземному морі. Кіпрська проблема
Серед проблем, які в період міжнародного потепління 70-х років викликали тривогу, було і середземноморське питання, і проблема Кіпру.
Чудовий середземноморський басейн (він складається з семи морів — Лігурійського, Тірренського, Адріатичного, Іонічного, Егейського, Кіпрського), який омиває три такі різні континенти як Європа, Азія та Африка і має чотири всесвітньозначні протоки — Гібралтарську, Дарданелли, Босфор (через Мармурове море) і рукотворний Суецький канал, дуже важливі для всесвітнього морського сполучення, з другої половини п’ятидесятих років перетворився на досить небезпечну акваторію.
Небезпеку цю створила надзвичайно висока насиченість середземноморського басейну військово-морськими силами двох біполярних блоків — Заходу і Сходу. Середземне море завжди мало велику щільність військово-морських сил: Великобританія, «володарка морів», мала потужну морську базу Гібралтар, Франція — свій середземноморський флот, середземноморські держави — Італія, Греція, Туреччина та інші, природно, мали тут свої військово-морські сили. Це було нормально.
З того часу, як США під гаслом боротьби проти комунізму стали проводити глобалістську політику, Середземне море, яке входило в Атлантику, омивало південь Європи і виходило на арабський нафтоносний Близький Схід, стало предметом прискіпливої уваги США. Набутий США після другої світової війни принцип оголошувати будь-який регіон Земної кулі «зоною своїх особливих інтересів» скоро спрацював і тут.
У зв’язку з подіями навколо Суецького каналу 1956 р. і близькосхідною доктриною Ейзенхауера 1958 р.[1] в Середземне море були введені сили потужного американського 6-го військово-морського флоту. І хоч здійснено це було ніби на прохання ліванського уряду, американський флот перебував у Середземному морі і після врегулювання ускладнень в Лівані.
Оскільки США, розташовані по другій бік Земної кулі, знайшли за можливе послати свій військово-морський флот до Середземного моря, то й Радянський Союз, розташований значно ближче і взагалі не маючи змоги обминути Середземне море після виходу з Дарданеллів, теж знайшов за потрібне «показати свій прапор» у Середземному морі — там з’явились радянські військово-морські сили. А це вже було небезпечно, бо на кораблях, надводних і підводних, працюють люди, а вони можуть просто колись схибити. Особливо в акваторії, де від військово-морських сил вже стає тісно.
Отже, не даремно серед документів, прийнятих на Гельсінській НБСЄ 1975 р.[2], покликаних усунути перешкоди міжнародній розрядці, був документ під назвою «Питання безпеки та співробітництва у Середземному морі»[3].
А в локальній частині Середземного моря, на острові Кіпр, виникла досить гостра ситуація. Складна кіпрська проблема не була новою. Тривале колоніальне минуле[4] наклало відбиток на нелегку долю острова.
Більшість його грецького населення (78% — греки, православні християни) тяжіли до Греції, і в 1954 р. під проводом архієпископа Мака- ріоса проголосили «енозіс» — приєднання острова до Греції. Але Туреччина, яка мала претензії на острів, користуючись тим, що там мешкає чимало турків (18% турків-ісламістів), рішуче виступила проти і перешкодила приєднанню.
В 1960 р. в наслідок Цюрихсько-Лондонської угоди 1959—1960 рр. Кіпр став незалежною Республікою на чолі з президентом архієпископом Макаріосом. За неї гарантами незалежності Кіпру ставали Англія, Греція і Туреччина. І друга і остання проявляли до Кіпру «підвищений інтерес». Кіпр став предметом періодичних конфліктів між Грецією і Туреччиною, обидві країни були членами НАТО, до того ж — предметом особливої опіки Сполучених Штатів (згадаємо «доктрину Трумена»).
Коли в Греції в 1967 р. відбувся державний переворот і встановилась диктатура «чорних полковників», то це певним чином вплинуло на політичні настрої офіцерів кіпрської національної гвардії. Під впливом грецьких диктаторів вони 15 липня 1974 р. здійснили на Кіпрі державний переворот і скинули президента Макаріоса. Той змушений був залишити Кіпр, а на його місце був поставлений представник заколотників Нікос Сампсон.
Великобританія і Туреччина, держави-гаранти, протестували. Але Туреччина не обмежилась цим й на підставі угоди про гарантії висадила на Кіпрі військовий десант. В Греції і Туреччині терміново провели мобілізацію. Рада Безпеки вимагала від обох держав не вдаватись до сили. Скликана в Женеві конференція провалилась. Турецький ультиматум Греції — в 24 години здійснити позитивні рішення — виконаний бути не міг. В результаті Турки висадили на Кіпрі додаткові сили, захопили 40% території острова, бомбардували Нікосію. Вирішувати проблему на міжнародній конференції вони відмовились.
Для режиму «чорних полковників» в Греції інцидент завершився фатально: він впав і був замінений колишньою конституційною владою. Монархію в Греції було скасовано. А для Кіпру наслідки були негативні: 40% території країни вважались тепер турецькими. Туреччина вимагала створення на Кіпрі бірегіональної греко-турецької держави. І хоч президент Макаріос намагався протистояти цьому, така врешті-решт була де-факто створена в 1985 р.
Сполучені Штати були вкрай незадоволені кіпрськими подіями — адже між членами НАТО, Грецією та Туреччиною, виник конфлікт, який трохи не призвів до війни. США всіляко намагались налагодити відносини між двома союзниками по НАТО. А це викликало роздратування як в Греції, так і кіпрських греків: вважали, що США не лише не примусили турків відмовитись від захоплення кіпрської території, але й потурали їм в цьому. Це коштувало дорого американцям: під час масової антиамериканської маніфестації в Нікосії 19 серпня 1974 р. було вбито посла США. Греція за прикладом Франції вийшла з військової організації НАТО. «Це була велика невдача американської політики» — пише Ж.-Б. Дорозель[5].
