Міжнародні відносини

Четверта арабо-ізраїльська війна (війна «Йом кіпур»)

Радянський Союз розцінив поразку арабів у «шестиденній війні» як загрозу своїм позиціям на Близькому Сході і намагався відновити послаблений військовий потенціал арабських держав, особливо в авіації^{[1] [2]}. Поставки йшли інтенсивно і протягом двох років озброєння єгипетських збройних сил було відновлено.

У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на своїй захопленій території — Синайському півострові. Але Ізраїль знищив єгипетські сили нападу й встановив контроль за його повітряним простором. Насер звернувся за допомогою до СРСР і прислані в Єгипет радянські «інструктори»^[3] змусили ізраїльську авіацію піти з неба над Єгиптом.

Радянські контакти з ОВП посилювались, допомога їй збільшувалась.

Проте сприятлива картина радянсько-єгипетських відносин скоро змінилась. 28 вересня 1970 р. Насер помер. Його наступник — новий президент Анвар Садат спочатку ніби продовжував прорадянську зовнішню політику: 20 лютого 1971 р. в Каїрі була підписана радянсько-єгипетська угода про науково-технічне співробітництво, 27 травня того ж року в Каїрі підписано важливий радянсько-єгипетський політичний документ — Договір про дружбу та співробітництво терміном на 15 років з передбаченою пролонгацією.

Але одночасно Садат по лінії МЗС і розвідки налаштовувався на переорієнтацію зовнішньої політики Єгипту на США. Радянсько-єгипетські відносини швидко погіршувались. В червні 1972 р. радянські військові фахівці були вислані з Єгипту. Радянський Союз ще плекав надію втримати Єгипет в своїй сфері впливу, продовжував надавати Єгипту військову допомогу. Але це вже було марно: 16 вересня 1976 р. Садат денонсував Договір про дружбу та співробітництво між СРСР та Єгиптом від 27 травня 1971 р. Однією з багатьох причин переорієнтації на Америку було сподівання Садата на прихильну позицію США щодо повернення Єгипту захоплених у нього Ізраїлем територій.

Проте становище було складним. В арабо-ізраїльському протистоянні США підтримували Ізраїль. Хоча були зацікавлені у добрих стосунках і з арабським світом, бо це був невичерпний поклад нафти. Прихильність США до Ізраїлю підштовхувала арабські країни до пошуку підтримки з боку СРСР, і арабський світ розцінювався в цілому як потенційна сфера радянського впливу.

Отже, при організації нападу на Ізраїль створювати арабську коаліцію було ризиковано, оскільки США в такому разі підтримуватимуть Ізраїль. І сподіватись на можливість їх підтримки у відбиранні завойованих Ізраїлем територій Садату було важко. Тому військову операцію з повернення захоплених єгипетських територій Садат планував самостійно. Навіть Сирія, незважаючи на об’єднання єгипетсько-сірійського військового командування, не посвячувалась в плани Садата.

Але перемогти Ізраїль наодинці, без підтримки сусідніх арабських держав, Єгипет практично не міг. Тому в 1973 р. війна на Близькому Сході була не єгипетсько-ізраїльською, а арабо-ізраїльською.

Для забезпечення успіху Єгипет напав на Ізраїль несподівано 6жовтня 1973p, коли в Ізраїлі було свято Йом Кіпур (Судний день). Вночі єгиптяни переправили таємно на західний берег Суецького каналу 8 тисяч солдатів і 100 танків, які підготували плацдарм для висадки там основних сил. Ті були переправлені через канал вдень 6 жовтня у кількості п’яти дивізій. І 7 жовтня вони перейшли в наступ на Синайський півострів широким фронтом в 180 км. В той же час сірійські збройні сили блискавично захопили велику частину Голанських висот. У воєнних діях брали участь також військові підрозділи з Алжиру, Іраку, Йорданії, Кувейту, Марокко, Саудівської Аравії, Судану та Тунісу. Арабським силам вдалося прорвати лінію оборони Ізраїлю. Успішний наступ арабів тривав два дні.

У війні СРСР надавав збройним силам Єгипту і Сирії значну військову допомогу повітряним і морським шляхами. Арабські країни активно використовували свої нафтові можливості. 17 жовтня 1973 р. в Кувейті на зустрічі країн-членів ОПЕК було прийнято рішення про зменшення видобутку нафти та ембарго на її поставки в країни, що прямо чи опосередковано сприяють Ізраїлю утримувати окуповані території: США, Нідерланди, Португалію та Південно-Африканську Республіку.

Проте ізраїльська сторона швидко отямилась від несподіванки і вже 8 жовтня відновила своє становище на Голанських висотах, перейшла сірійський кордон і вийшла на сірійську територію настільки, що була в 30 км від Дамаська. На синайському фронті наступ проходив не так швидко, але ізраїльським збройним силам вдалося досягти каналу і вночі з 14 на 15 жовтня форсувати його.

Активну допомогу Ізраїлю надавали США. 12 жовтня прем’єр- міністр Ізраїлю Голда Меїр звернулась до США з проханням про допомогу, і в Ізраїль американські транспортні літаки негайно доставили необхідну кількість зброї і спорядження.

Напружено працювала Рада Безпеки. 8 жовтня радянський представник там відкинув пропозицію США про припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Але становище на фронті стало для арабської сторони катастрофічним, і в ніч на 20 жовтня Садат змушений був звернутись до радянської сторони з проханням, щоб СРСР посприяв припиненню вогню.

На синайському фронті ізраїльські збройні сили, скориставшись інформацією з американського супутника про розрив між 2-ю і 3-ю єгипетськими арміями, вдерлись в прогалину і, розширюючи її, просунулись в тил єгипетським силам і оточили в пустелі 3-ю єгипетську армію, залишивши її без води, а також створивши загрозу блокади Суецу.

Тепер Радянський Союз поспішав домогтися в Раді Безпеки рішення про припинення війни. На запрошення Брежнєва до Москви терміново прибув державний секретар США Генрі Кіссінджер, і 20—21 жовтня там домовлялись про відповідні заходи. На зворотному шляху Кіссінджер відвідав Єрусалим і там також діяв у домовленому напрямку.

22 жовтня Рада Безпеки ухвалила резолюцію №338, що передбачала припинення воєнних дій і виконання резолюції Ради Безпеки №242. На ізраїльсько-сірійській ділянці фронту бойові дії припинились. Але на ізраїльсько-єгипетському продовжувались — Ізраїль прагнув будь-що оточити і поставити у безвихідь без води і продовольства загнану в пустелю 3-ю єгипетську армію. На це пішло ще два дні.

24 жовтня СРСР попередив Ізраїль про тяжкі наслідки невиконання рішення Ради Безпеки. В СРСР були приведені в бойову готовність військово-повітряні сили. Про можливі наслідки невиконання Ізраїлем рішення Ради Безпеки було попереджено також президента США.

В США також були приведені в бойову готовність збройні сили. Одночасно були вжиті відповідні заходи щодо Ізраїлю. Проте той не дуже поспішав.

Лише 11 листопада 1973р. на 101-му кілометрі дороги Каїр — Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню — «протокол 101-го кілометру».

Отже, четверта арабо-ізраїльська війна (війна «Йом кіпур «) тривала з 6 жовтня до 11 листопада 1973р.¹ Садату не вдалося здійснити свої плани і за допомогою США повернути захоплені Ізраїлем єги- ^[4] петські землі. США не бажали загострення ситуації на Близькому Сході і тиснули на воюючі сторони для припинення війни. Але Садат не втратив надії за допомогою США хоч компромісно вирішити цю проблему.

Згідно з рішенням Ради Безпеки ООН 21 грудня 1973р. в Женеві розпочалась мирна конференція з Близького Сходу. В ній брали участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, а також СРСР і США. Сирія своїх представників не надіслала, хоча від права участі не відмовилась. Досягти згоди сторін було важко. Для роз’єднання ворожих військ створили військові робочі групи. Лише 31 травня 1974 р. така група досягла підписання сірійсько-ізраїльської угоди: ізраїльські війська виводились з сірійських територій, захоплених у 1973 р. і частини територій, окупованих у 1967 р. Труднощі спричиняли не лише незгоди між арабською та ізраїльською сторонами, а й поміж СРСР і США.

Вирішити єгипетсько-ізраїльські суперечки не змогли. Садат сподівався досягти цього на трьохсторонньому рівні: Єгипет — Ізраїль при посередництві США, без радянської присутності.

Така зустріч відбулась 16—17вересня 1978р. в США в Кемп-Девіді. Підписані там документи видавались за приклад справедливого компромісу, хоча сподівання Садата не справдились: за відхід від СРСР і орієнтацію на США Садат не отримав бажаної винагороди. І хоч всі учасники кемп-девіських угод — Садат, Бегін і Картер отримали Нобелівську премію миру, кемп-девідські угоди були поразкою Садата. Арабські країни розірвали дипломатичні відносини з Єгиптом, як країною, що зрадила арабські інтереси. Свій вирок Садату виніс мусульманський терорист: в жовтні 1981 р. він застрелив Садата.