Міжнародні відносини
Третя арабо-ізраїльська («шестиденна») війна
Взаємна ненависть між корінним населенням — арабами і ізраїльтянами стала тією постійною атмосферою, яка вирувала на «обітованій землі», звідки з’явився Ісус Христос. Араби мріяли «скинути євреїв в море», а ті — захопити їхні землі і створити «Ерец Ізраїль» (Великий Ізраїль).
СРСР спонукав арабські країни до створення єдиного фронту проти Ізраїлю. Під час перебування в Москві в травні 1967 р. єгипетської делегації радянська сторона передала їй інформацію про концентрацію ізраїльських військ на сірійському кордоні і про те, що з 18 по 28 травня Ізраїль нападе на Сирію[1].
Арабські країни вжили заходів до згуртування. З рядом сусідніх держав Єгипет уклав угоди про спільну оборону (Сирія, Йорданія, Ірак), інші заявили про те, що нададуть допомогу жертві ізраїльської агресії (Алжир, Ємен, Лівія, Кувейт, Судан).
Складність для Єгипту полягала в тому, що він практично не міг вивести свої війська на ворожу територію, бо на кордоні стояли «блакитні шоломи», введені туди за рішенням ООН після другої арабо- ізраїльської війни (30 жовтня — 6 листопада 1956 р.).
для Єгипту була ще одна, може більш серйозна обставина, в якій війська ООН заважали Єгипту. Насер оголосив Суецький канал закритим для кораблів Ізраїлю. Для Ізраїлю це було тяжким ударом, бо через канал постачалось 80% необхідних для країни продуктів. Але за допомогою «блакитних шоломів» Ізраїль виводив свої кораблі з порту Ейлат через затоку Акаба в Червоне море, обминаючи вхід до Суець- кого каналу.
Отже, єгипетська сторона звернулась до Генерального секретаря ООН У Тана з вимогою відвести «блакитні шоломи» від кордону принаймні на іншу територію Єгипту. А той зробив більш радикально: вивів їх взагалі з регіону. Руки Насеру було розв’язано: 22 травня 1967 р. Насер оголосив Акабську затоку закритою для ізраїльських суден та суден інших держав, «що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі» (до таких можна було віднести будь-що).
Відповідь з боку Ізраїлю не забарилась: 5 червня 1967р. ізраїльська авіація блискавично, без оголошення війни, нанесла бомбові удари по авіабазам Єгипту і Сирії і знищила практично всю авіацію цих держав. Сухопутні збройні сили Ізраїлю окупували найважливіші стратегічні території — Синайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. Арабські сили (Єгипет, Сирія, Йорданія) були розгублені і дійового опору не вчинили.
Рада Безпеки ООН працювала з величезною напругою: 6, 7 і 9 червня приймались резолюції про негайне припинення воєнних дій і виведення військ з окупованих територій. Ізраїль продовжував бойові дії, впевнений, що отримає підтримку США і військові санкції до нього Рада Безпеки застосувати не зможе.
10 червня уряд СРСР сповістив уряд Ізраїлю, що в разі продовження ним бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними державами «вживе необхідних заходів для припинення агресії». Щоб було більше гуркоту, СРСР того ж дня розірвав з Ізраїлем дипломатичні відносини1. Ввечері 10 червня бойові дії припинились, третя арабо- ізраїльська війна, яка тривала шість днів, з 5 по 10 червня 1967р., завершилась поразкою арабської сторони. Вона отримала назву «шестиденної війни».
А дипломати двох таборів в Раді Безпеки ООН продовжували «воювати» аж до осені 1967 р.: СРСР наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладення мирного договору з Ізраїлем. Захід наполягав на тому, щоб укладення миру було попередньою умовою виведення ізраїльських військ. Питання обговорювалось в жовтні—листопаді 1967 р. і завершилось прийняттям 22 листопада резолюції №242 про визначення принципів політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. В преамбулі відзначалась «неприпустимість набуття території шляхом війни». Основні принципи врегулювання зводились до: виведення ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припинення стану війни між арабськими державами й Ізраїлем; забезпечення свободи судноплавства міжнародними водними шляхами; досягнення справедливого врегулювання проблеми біженців; забезпечення територіальної недоторканості й політичної незалежності кожної держави.
Радянський Союз наполягав на кваліфікації дій Ізраїлю як «акту агресії». Захід ставився до Ізраїлю ніжно і таке «некоректне» слово до його дій не застосував. Що, в свою чергу, дозволило Ізраїлю знехтувати резолюцію Ради Безпеки ООН №242 і свої війська з захоплених територій не виводити. А це означало, що Західний берег річки Йордан, сектор Газа, Синайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія) залишались за Ізраїлем. Найсильніші в військовому плані арабські держави — Єгипет та Сирія втратили свою військову авіацію. Загострилась проблема палестинських біженців — їх тепер побільшало на 400 тис.[2]
Якщо говорити про причини поразки арабської сторони, то вони були ті ж самі і перетворились на традиційні.
Після війни арабські країни продовжували не визнавати державу Ізраїль, відмовлялись укладати з нею мирний договір, мати з нею будь- які офіційні стосунки. Арабська (мусульманська) солідарність проявилась в тому, що постраждалі у війні Єгипет, Сирія та Йорданія отримали від багатих нафтодобуваючих сусідів значну фінансову допомогу на подолання післявоєнних труднощів.
