Міжнародні відносини

Китайський сегмент «дипломатичного трикутника» Кіссінджера

Важливою складовою «дипломатичного трикутника» Кіссінджера мало стати покращення відносин США з комуністичним Китаєм, встановлення певного ступеня офіційних відносин з цією великою державою. Це мало певним чином змінити розстановку сил на міжнародній арені, посилити позиції США щодо СРСР.

Безкомпромісно вороже ставлення Мао Цзедуна, (а це означало — комуністичного Китаю), до Сполучених Штатів було цілком на совісті Америки, Зле, відверто вороже ставлення до КНР (може це наслідки провалу місії Маршалла в Китаї в 1946 р.?) знаходило свій прояв у впертому невизнанні Сполученими Штатами цієї великої держави і підтримці втратившого будь-яку політичну вагу гоміндану на Тайвані, недопущення КНР в ООН і таким чином позбавленні КНР права «вето» в Раді Безпеки, у підписанні з Тайванем в 1954 р. Договору про взаємну безпеку і т. ін. Навіть після того, як найближчі союзники Америки по НАТО — Великобританія, Франція, Нідерланди та скандинавські країни визнали КНР і встановили з нею дипломатичні та економічні відносини, Сполучені Штати всіляко викручувались, щоб не визнавати КНР і залишити в ООН (тобто, в Раді Безпеки) гомінданів- ця^[1]. І хоча пихата позиція щодо «нижчих» вже принесла Сполученим Штатам неприємні сюрпризи — штовхнула Фіделя Кастро до комуністичного табору і перетворила Кубу на соціалістичну державу — американські президенти, навіть найрозумніші, не могли її позбавитись.

Кіссінджер переконав президента Ніксона це зробити і піти на встановлення з КНР офіційних відносин.

Становище для цього складалось сприятливе. Радянсько-китайські відносини були тоді значно гіршими від радянсько-американських, а пропагандистська перепалка між СРСР і КНР доходила до непристойності. А от антиамериканська пропаганда в КНР послабшала, в усякому разі була менш злобною, ніж пропаганда антирадянська.

Китай не робив Сполученим Штатам стільки неприємностей, скільки робив Радянському Союзу, бо Мао Цзедун не бачив в особі США такого конкурента, як вбачав у Радянському Союзі. Усунення Хрущова від керівництва в СРСР не послабило антирадянського настрою китайського керівництва. Тепер воно обвалювало нищівну критику на «ревізіоністську кліку Брежнєва—Косигіна», на «нових радянських царів». За цим стояло не лише бажання перевершити критику, яку радянська пропаганда обвалювала на них, а цілковита спрямованість Мао Цзедуна зайняти провідне місце в комуністичному світі, в тому «ранжирі», який там склався, стати «комуністом №1», зайняти в комуністичному русі найвищу сходинку, стати не просто «китайським Сталіним», а новим «всесвітнім Сталіним» — Мао Цзедуном. Сам Мао вважав, що він заслуговує на це.

Отже, Радянському Союзу доводилось тепер не лише враховувати «традиційне протистояння» з капіталістичним світом, але й відстоювати своє провідне місце у соцтаборі. Яке в нього хотів відібрати вороже налаштований Китай. Почалась боротьба китайського керівництва за перетягування на свій бік не лише комуністичних партій світу, але й країн соціалістичного табору. Тих, де склалися сприятливі для цього умови.

В цьому плані компартія Китаю досягла успіхів відносно Румунії та Албанії.

В Румунії Георгій Георгіу Деж, а тим більше Ніколає Чаушеску були диктаторами досить норовливими, і коли Хрущов спробував на початку 60-х років, «наздоганяючи і випереджаючи Америку», провести «розподіл праці» в соцтаборі і визначити для кожної країни-сателіта характер економічного розвитку, Румунії була відведена роль аграрної держави, постачальника сільськогосподарської продукції для соцтабору, то Чаушеску став в опозицію до СРСР і повернувся у бік КНР. Це не мало характеру відкритого розриву, але відносини між Румунією і Радянським Союзом стали натягнутими, а у квітні 1964 р. ЦК КПР опублікував заяву, яка була сприйнята трохи не як ідейний розрив між КПРС і КПР. В ній говорилось, що кожна соціалістична держава має суверенне право визначати методи побудови соціалізму, і «тут не може бути батьківських і синівських партій, вищих і підлеглих». Це вже нагадувало бунт проти звичного для Москви диктату щодо сателітів.

Далі слідували події прямо спрямовані на ослаблення радянського впливу на Румунію: припинення викладання в румунських школах російської мови, закриття радянських культурних закладів, перестали як колись підтримувати СРСР у зовнішньополітичних справах, а врешті решт Румунія офіційно порушила питання про повернення Бесса- рабії, анексованої Радянським Союзом в 1940 р. При цьому КПР і уряд Румунії зближувались з КПК і урядом КНР: прем’єр-міністр Румунії Йон-Георге Маурер в 1964 р. відвідав Пекін і вів дружні переговори з Мао Цзедуном.

Загострення відносин Румунії з Радянським Союзом було сприйнято Заходом як подія серйозна. Румунія привернула увагу керівництва блоку Захід: в серпні 1969 р. Бухарест відвідав з офіційним візитом президент США Р. Ніксон.

Ще раніше до КНР пристала Албанія. Можна сказати, що її підштовхнули обставини. В часи сварки Сталіна з Тіто і розриву відносин між СРСР і СФРЮ в 1948 р. керівник компартії Албанії і голова цієї держави Енвер Ходжа, побоюючись, що сусідня Югославія захопить частину албанських земель, повністю підтримав СРСР і включився в шалену антититівську кампанію, яку проводив Радянський Союз.

Намагання радянського керівництва в 1955 р. замиритись з Тіто і «все забути» було для Ходжи неприємнішим сюрпризом. Знаючи, що Тіто ніколи не вибачить йому минулого, Ходжа не змінив антиюгос- лавської позиції. Даремно з 29 травня по 4 червня 1959 р. в Тирані радянська урядова делегація на чолі з Хрущовим умовляла Ходжу повинитись перед Тіто і налагодити відносини з Югославією. Той на це не погодився, внаслідок чого зіпсував відносини і з СРСР.

Це скоро позначилось: у 1960 р. СРСР припинив поставки до Албанії, відізвав своїх спеціалістів, вивів з Албанії свої військово-морські сили, лишивши Албанію наодинці з Тіто. І тоді Ходжа пристав до далекого, але могутнього Китаю. Китайське керівництво заявило, що у партійному конфлікті між КПСР і компартією Албанії саме албанці «зберегли чистоту марксистсько-ленінської теорії». 17 січня 1962 р. у Пекіні між КНР і Албанією було укладено угоду про надання Китаєм значної економічної допомоги Албанії^[2].

Певне розшарування відбулось і в міжнародному комуністичному русі — деякі компартії перейшли на бік компартії Китаю.

І хоч більшість соціалістичних сил продовжувала орієнтуватись на головну силу соцтабору — Радянський Союз, розкол в соцтаборі відбувся. І це істотно ослаблювало його.

За таким розкладом Сполученим Штатам підтримувати СРСР проти Китаю означало посилювати соцтабір, а налагодити позитивні відносини з Китаєм значило посилювати опір СРСР і основній частині соцтабору, блоку Схід.

На той час міжнародне становище КНР значно посилилось. 26 жовтня 1971 р. КНР на Генеральній Асамблеї ООН за пропозицією

Албанії була повністю визнана в правах репрезентувати Китайську державу в ООН і зайняла місце в Раді Безпеки з законним правом «вето». Гомінданівський режим Тайваню був виключений з ООН. Ще 16 жовтня 1964 р. КНР здійснила успішне випробування атомної бомби, і з 1967 р. армія КНР мала атомну бомбу на озброєнні. Тайванська карта США була бита. Сполученим Штатам було тепер вигідно налагодити відносини з КНР і якомога покращити їх. Це могло стати загрозою для блоку Схід.

Проте притаманна американському уряду зверхність до «нижчих» визначила консерватизм США в цьому питанні. Проводилась акція дуже обережно. Зондаж розпочався 8 січня 1970 р. таємними неофіційними переговорами між посольствами США і КНР в Варшаві. Просування справи тепер залежало від китайської сторони: чи визнає КНР Радянський Союз більшим ворогом для себе ніж були США? Чи КНР заради «чистоти марксистсько-ленінської теорії» залишиться на непримиренних позиціях щодо «цитаделі світового імперіалізму» — Сполучених Штатів?^[3]

З середини 60-х років з боку КНР стали помітні певні ознаки бажання пом’якшити гостроту конфронтації зі США. В жовтні 1968 р. пленум ЦК КПК прийняв рішення про зближення зі США.

1969 р. став знаковим в плані можливостей китайсько-американського зближення. Серйозне збройне зіткнення радянських і китайських збройних сил на о. Даманський^[4] призвело до посиленої концентрації радянських військ на радянсько-китайському кордоні (а це — 7 тисяч км), до заяви уряду КНР про те, що головне завдання — підготовка війни проти «ворога №1», тобто СРСР. Отже, перспектива китайсько-американського зближення дозріла. Хоча за таких умов процес відбувався повільно і досить обережно.

Перші реальні кроки з китайського боку були зроблені лише у квітні 1971 р.: китайці запросили американську команду з пінг-понгу на спортивні змагання. Ця малопомітна подія була сприйнята вже як «рішучий жест замирення» з боку КНР. США не забарились з відповіддю більш істотного плану: 14 квітня 1971 р. президент Ніксон скасував американське ембарго стосовно КНР на чималу кількість «стратегічних матеріалів». Очевидно це було результатом попередньої домовленості — зараз відомо, що Г. Кіссінджер двічі здійснив винятково секретний візит до Китаю через Пакистан і там домовлявся з китайською стороною. А безперечним результатом цієї домовленості була заява Ніксона 15 липня 1971 р., що він отримав від уряду КНР запрошення відвідати Китай і дав на це згоду.

Візит президента Ніксона до КНР відбувся 21—28лютого 1972р. і проходив на найвищому рівні. Ніксон вів переговори з Мао Цзедуном і Чжоу Еньлаєм.

Оскільки завершувався восьмий рік американської війни в Індокитаї, в якій КНР підтримувала В’єтнам^[5], то Ніксон намагався довести, що США прагнули вирішити питання мирним шляхом, шляхом переговорів, і зараз намагаються якомога скоріше припинити війну, але цьому заважає негативна позиція ДРВ. Ніксон також підкреслював наявність дружніх відносин США з іншими країнами регіону, зокрема з Південною Кореєю та Японією.

Китайська сторона підкреслювала свою «тверду підтримку» народів Південно-Східної Азії, вказувала на те, що налагодженню відносин між КНР і США заважає тайванське питання, настоювала на припиненні підтримки Сполученими Штатами гомінданівців на Тайвані і на виведенні з Тайваню американських збройних сил.

Документальним наслідком переговорів стало «Шанхайське комюніке», яке не дивлячись на свій скромний дипломатичний статус, містило ряд серйозних моментів. США констатували, що «всі китайці по обидва боки Тайванської протоки вважають, що існує один Китай», а «Тайвань є часткою Китаю». Сторони заявили, що проблема Тайваню не має бути приводом до воєнної конфронтації. КНР не висувала умовою для розвитку відносин зі США негайний вихід американців з Тайваню та розрив їх відносин з тайванською владою. США ж не підтверджували своїх зобов’язань перед Тайванем за Договором про взаємну оборону від 1954 р. Говорилось про налагодження америка- но-китайських зв’язків в галузі науки, культури та спорту.

Отже, зміст комюніке був стриманим. І це не дивно: йшла американська війна у В’єтнамі. І те, що в цей час відбулась подібна зустріч, говорило багато. «Цей тиждень змінив світ!» — такою була оцінка Ніксо- на щодо його візиту до КНР.

Мао Цзедун, безперечно, був зацікавлений в тому, щоб китайсько-американська зустріч мала загрозливий для СРСР характер. Ніксон не в такій мірі: йшли постійні тривалі радянсько-американські переговори про скорочення стратегічних озброєнь. В травні того ж року Ніксон відвідав Москву, вів переговори з Брежнєвим про засади взаємовідносин між СРСР і США, підписали ряд дуже важливих угод^[6].

Для Китаю ж нормалізація відносин зі США була безперечним позитивом: 15—18 лютого 1973 р. Кіссінджер відвідав КНР вже офіційно і було домовлено про запровадження в столицях обох держав «місії зв’язку» між США і КНР. Це була певна форма встановлення між США і КНР міждержавних відносин.

Встановлення відносин між США і КНР вплинуло в позитивному плані на покращення відносин КНР з Японією: в 1972 р. між Японією і КНР були встановлені дипломатичні відносини, Китай відмовився від репараційних вимог щодо Японії, Японія, в свою чергу, розірвала відносини з Тайванем і визнала уряд КНР єдиним законним урядом Китаю, а Тайвань — невід’ємною територією Китаю. Це було велике досягнення КНР. Пекін намагався покращити відносини і з рядом соціалістичних країн, зокрема відновив стосунки з Югославією.

Навряд чи це могло радувати Радянський Союз: не дивлячись на зміну китайського керівництва — Мао Цзедун вмер 9 вересня 1976 р. — відносини між СРСР і КНР не покращились. Єдине, що могло заспокоювати радянське керівництво, це те, що США і КНР настільки різно- полярні, що з’єднати їх сили проти СРСР ніколи не удасться.