Міжнародні відносини

Початок американської війни у В’єтнамі

В’єтнамська проблема була «болем американського уряду» з 1954 р., коли завершилась війна Франції проти В’єтнаму. Відомо, що ні США, ні Південний В’єтнам не підписали Женевського мирного договору 1954 р., яким завершилась ця війна, не змирились з тим, що на північ від 17-ї паралелі існувала комуністична ДРВ. Американський уряд вважав це загрозою просування комунізму далі в країни Південно-Східної Азії. Перепоною цьому мала стати сильна Південнов’єтнамська держава — Республіка В’єтнам, на чолі з прихильним до США урядом Нго Дінь Дьєма.

Американці і уряд Нго Дінь Дьєма завадили проведенню передбаченого Женевським договором референдуму з приводу об’єднання В’єтнаму, оскільки за всіма даними референдум мав дати несприятливі для них результати. США надавали уряду Нго Дінь Дьєма значну військову та фінансову допомогу: з 1954 р. до Південного В’єтнаму направлялись американські військові радники, на початку 60-х років їх кількість досягла 85 тис. осіб. В 1961 р. в Південному В’єтнамі було створено штаб американського командування.

Але китайський досвід США показував, що не дивлячись на американську допомогу, комуністичні настрої у Південному В’єтнамі досить сильні, а комуністичні партизанські загони — Національний фронт визволення (в’єтконг), створений 20 грудня 1960 р., діє активно. Звичайно, партизани отримували допомогу з півночі. На початку 60-х років вони контролювали понад третини території Республіки В’єтнам.

До того ж Нго Дінь Дьєм не користувався підтримкою південно- в’єтнамського населення. Він відверто просував на вигідні посади своїх родичів, переслідував ліберально налаштованих діячів і навіть утискував буддистів (сам він був католиком), які складали основну масу населення. Це призвело до того, що 1 листопада 1963 р. Нго Дінь Дьєма та його брата Нго Дінь Нху було вбито. Ситуація в Південному В’єтнамі стала непередбаченою. В США прийшли до висновку про необхідність прямого воєнного втручання в справи В’єтнаму. Тим більше, що президент Кеннеді збирався серйозно «зайнятись В’єтнамом» (в цьому йому завадила Карибська криза), а президент Ліндон Джонсон, додержуючись зовнішньополітичного курсу свого колишнього патрона, вважав своїм обов’язком зробити те, що не встиг зробити Кеннеді.

Як привід для прямого військового вторгнення у В’єтнам і в дві індокитайські країни — Лаос і Камбоджу, уряд США скористався Тон- кінським інцидентом. 2 і 4 серпня 1964р. американський есмінець «Меддокс», що за наказом американського уряду патрулював в Тонкінській затоці (чого його занесло на протилежний бік Землі!) був ніби атакований торпедними катерами ДРВ. 5 і 6 серпня американська військова авіація здійснила масовані нальоти і бомбардування ДРВ. А 7 серпня 1964р. Конгрес США за поданням президента прийняв так звану «Тонкі- нськурезолюцію», яка надавала президенту право використовувати американські збройні сили у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В’єтнамі.

США розпочали масове введення своїх збройних сил на територію Південного В’єтнаму, інтенсивне бомбардування території ДРВ, а згодом і Лаосу та Камбоджі. 31965р. події у В’єтнамі набули характеру широкомасштабної неоголошеної війни. Кількість американських військ у В’єтнамі перевищила півмільйона військовослужбовців. Мета уряду США зводилась до придушення прагнення в’єтнамського народу до незалежності й об’єднання країни, змушення ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху у Південному В’єтнамі.

Локальна за формальною оцінкою американська війна у В’єтнамі, навіть офіційно неоголошена, стала тривалим небезпечним вогнищем в Південно-Східній Азії, що тривалий час ускладнювала все міжнародне становище. Скоро американська війна поширилась на Лаос і Камбоджу.

Склалася надзвичайна ситуація. В’єтнам, невелика нещодавно колоніальна країна, розділена до того ж на дві ворожі держави, зіткнулась з силами наймогутнішої в світі супердержави з надзвичайними можливостями. Здавалось, вона мала підкоритися. Адже сильні, висо- корозвинені західноєвропейські держави капітулювали перед Гітлером за кілька днів. Проте, американська війна у В’єтнамі тривала майже дев’ять років і завершилась поразкою для США.

Початкова тактика американських військ у В’єтнамі зводилась до придушення значно переважаючими наземними силами^[1] партизанів в Південному В’єтнамі і інтенсивного стратегічного бомбардування ДРВ авіацією США^[2]. Але, як свідчить Дюрозель, «американське стратегічне бомбардування, навпаки, зміцнило дух північнов’єтнамського народу. У Південному В’єтнамі, попри збільшення чисельності військ і непомірну кількість використовуваного озброєння, американські війська не змогли знищити «Національний фронт визволення»^[3].

Дійсно, після розв’язання Сполученими Штатами військової агресії проти НФВ та ДРВ національно визвольна війна на Півдні В’єтнаму злилась з війною народу ДРВ на захист батьківщини й стала загальнонаціональною війною. Вже влітку 1965 р. близько мільйона в’єтнамців зі зброєю в руках відчайдушно захищали батьківщину.

Звичайно, в’єтнамський народ без допомоги ззовні не міг би протистояти наймогутнішій країні світу. Не вдаючись в подробиці, скажемо, що В’єтнаму допомагали СРСР, КНР та інші соціалістичні держави. Завдяки цій допомозі в’єтнамські війська перетворились на сучасну армію, здатну не лише відбивати дії американських агресорів, але й завдавати їм нищівних ударів. Втрати американських військ у В’єтнамі були відчутними, що спричинялось, з одного боку, зростанням негативного ставлення пересічних американців до війни у В’єтнамі, а з другого, проявами надзвичайної жорстокості американських вояків до в’єтнамського мирного населення. Прикладом такого можна назвати звіряче знищення загоном американської армії під командуванням лейтенанта Колі в’єтнамського селища Сонгмі й поголовне вбивство там мирного населення^[4].

Американська війна у В’єтнамі викликала велику дипломатичну активність. Перш за все таку проявляв уряд ДРВ, який домагався припинення бомбардування американською авіацією території ДРВ, виведення американських військ з Південного В’єтнаму і створення єдиної В’єтнамської держави мирним шляхом на основі вільного волевиявлення в’єтнамського народу без будь-якого іноземного втручання. Велику політичну діяльність проводив і Національний фронт визволення, який 8 червня 1969р. створив у Південному В’єтнамі Тимчасовий уряд Республіки Південний В’єтнам¹ — передбачалось, що після визволення Південний В’єтнам буде якийсь час, до об’єднання країни, існувати як окрема держава. Цей уряд також проводив роботу по відсічі американської агресії, організації міжнародної підтримки визвольної боротьби південнов’єтнамського народу.

Велику дипломатичну активність під час американської війни у В’єтнамі здійснював Радянський Союз. Вже в липні 1965 р. голова радянського уряду О. Косигін вів з приводу американської війни у В’єтнамі серйозні переговори з представником уряду США А. Гарріманом.

Уряд КНР заявив, що американська агресія проти В’єтнаму зачіпає інтереси Китаю і погрожував своїм втручанням.

Все це змусило американський уряд Джонсона піти на ряд заходів, які мали продемонструвати перед світовою громадськістю «законність» дій США у В’єтнамі. 12липня 1966р. Джонсон проголосив Тихоокеанську доктрину (Тихоокеанська доктрина Джонсона), за якою висловлювалась рішучість США, як тихоокеанської держави, виконувати «свої зобов’язання» щодо азіатських країн. А в листопаді 1968 р. Джонсон заявив про припинення воєнних дій у В’єтнамі і початок переговорів з ДРВ та НФВ. Але в ході тривалих переговорів сторони домовитись не змогли.

А війна у В’єтнамі чимдалі ставала все тяжчою для обох сторін. Американська авіація завдавала руйнувань господарству ДРВ, втрат та страждань народу В’єтнаму. Американські ж війська зіткнулись з небувалими труднощами партизанської війни в непролазних хащах в’єтнамських джунглів, в умовах нестерпної спеки, коли смерть чекала їх за кожним кущем, у кожній селянській оселі. До того ж військові сили В’єтнаму, замість того, щоб в ході війни виснажуватись і ослаблюватись, навпаки, з часом все сильнішали: давалась в знаки допомога, яка у великих розмірах надавалась їм з боку як СРСР і КНР, так і інших соцкраїн.^[5]

Американська сторона робила спробу «в’єтнамізувати війну» — перекласти основний тягар війни проти ДРВ та НФВ на південнов’єтнамські збройні сили, зробити так, щоб «азіати воювали проти азіатів»¹. Але в них з цього нічого не вийшло. Виходило так, що скільки б американці не воювали, які б серйозні удари противнику не завдавали, а знищити його вони не могли.

31 січня 1968 р. збройні сили НФВ розпочали «новорічний наступ» — атакували понад сто міст Південного В’єтнаму, серед яких і Сайгон, де пробились до центру міста і трохи не захопили американське посольство. Це була серйозна поразка окупантів, яка показала, що не лише в’єтнамські села перебувають в руках сил НФВ, але й в містах окупантам загрожує серйозна небезпека.

Уряд США гостро реагував на ці події: військового міністра Роберта Макнамару було замінено Кларком Кліффером, командуючого американськими військами у В’єтнамі генерала Вестморленда змінив генерал Абрамс. Президент Джонсон вдався до ряду заходів по вирішенню в’єтнамської проблеми шляхом переговорів. З травня по жовтень 1968 р. в Парижі велись переговори між представниками США і ДРВ, але згоди досягнуто не було.