Міжнародні відносини

«Нова східна політика» Віллі Брандта

Фашизація німецького населення під час гітлерівського режиму призвела до того, що на заході післявоєнної Німеччини важко було знайти політичного лідера, який би не ніс на собі відбиток недавнього минулого. Канцлер ФРН Конрад Аденауер, лідер партії ХДС-ХСС, був переконаним прибічником верховенства Німеччини в Європі, права

Німеччини не нести відповідальності за розв’язування другої світової війни, пограбування та зруйнування європейських держав, не визнавав наслідків війни, вимагав відтворення «Німеччини в кордонах 1937 р.»^[1]. Особливе опікування ФРН Сполученими Штатами, «золотий дощ» американських доларів, який линув на Західну Німеччину після війни, давали Аденауеру підставу не йти ні на які компроміси при обговоренні німецького питання, що було серйозним фактором міжнародної напруги в Європі і не лише там.

Прихід в 1969 р. на посаду федерального канцлера ФРН лідера со- ціал-демократичної партії Німеччини Віллі Брандта, який очолив коаліційний уряд і оголосив «нову східну політику» ФРН, було поворотним моментом від політики «презирливого ігнорування Сходу» Аде- науера до більш реалістичної зовнішньої політики — встановлення нормальних відносин з Радянським Союзом і східними сусідами. Але головне — «нова східна політика» Брандта сприяла помітному пом’якшенню міжнародних відносин і розрядці в Європі.

Віллі Брандт^[2] був «нестандартним» західнонімецьким політиком і заслуговує на те, щоб про нього сказати кілька слів. Після приходу до влади Гітлера Брандт емігрував у Норвегію і весь період перебування фашистів при владі не лише не був в Німеччині, але й боровся «проти німецького солдата»^[3]. Коли гітлерівці захопили Норвегію, перебрався жити в Швецію і брав участь у норвезькому Опорі. Після розгрому гітлерівської Німеччини певний час служив у норвезькій армії і в цій якості відвідував Західний Берлін. Відновивши німецьке громадянство і повернувшись до батьківщини брав участь в політичному житті як соціал-демократ, з 1964 р. став головою СДПН. Потім він — бургомістр Західного Берліну (1957—1966), віце-канцлер і міністр закордонних справ ФРН (1966—1969) і нарешті очолив західнонімецький уряд. Прихильником радянської системи Брандт ніколи не був і не сприяв радянським спробам зробити Німеччину комуністичною, але і німецьким нацизмом заражений не був.

Очоливши уряд ФРН Брандт перейшов від політики «невизнання» до встановлення нормальних відносин з СРСР та іншими соцкраї- нами. Це було перш за все на користь ФРН, оскільки аденауерівська політика «невизнання», не маючи під собою ніяких реалій, насторожувала східних сусідів Німеччини, в першу чергу Польщу та Чехосло- ваччину, оскільки створювала вигляд німецького реваншизму і посилювала почуття необхідності для цих держав спиратися на Москву. А радянській пропаганді це давало підставу звинувачувати ФРН у реваншизмі.

Скоро після приходу до влади уряд Брандта розпочав переговори з СРСР (тривали з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.) і 7 серпня 1970р. в Москві було підписано договір, який реалізував «нову східну політику» уряду Брандта. Московський Договір відбивав реалії того часу, констатував, що «мир в Європі можна зберегти лише в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Говорилося про відмову від територіальних претензій і спроб вирішувати спори немирним шляхом. Узгоджена радниками делегацій СРСР і ФРН «Домовленість про наміри сторін» (спочатку не оприлюднена) передбачала зобов’язання ФРН поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з нею міждержавний договір. В наступному передбачалось укладання аналогічних договорів з Польщею та Чехословаччиною, а також з Угорщиною та Болгарією. Передбачався також одночасний вступ ФРН та НДР до ООН. Останнє відбулось 18 вересня 1973 р. Це була повна зміна аденауерівської химерної політики «невизнання» на політику визнання тогочасних реалій, що серйозно сприяло пом’якшенню міжнародної напруги в Європі і покращенню усього міжнародного клімату.

Закріплений цей процес був підписанням ще ряду важливих договорів. 7 грудня 1970 р. в Варшаві був підписаний Договір між ФРН та Польщею про нормалізацію відносин між двома державами. Він підтверджував існуючі між цими державами кордони, що було дуже важливо, оскільки знімало претензії Аденауера на перегляд результатів війни.

З вересня 1971 р. між СРСР, США, Великобританією та Францією була парафована Чотиристороння угода відносно юридичного статусу Західного Берліну. Згідно неї західні держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використовувати транспортні шляхи, що зв’язували ФРН з Західним Берліном. Проте Західний Берлін не визнавався складовою частиною ФРН, хоч ФРН мала право представляти інтереси населення Західного Берліну за кордоном. Угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

Далі була досягнута нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971 р. сторони підписали Договір про основи відносин між ФРН і НДР. ФРН нарешті відмовилась претендувати на статус єдиної легітимної Німецької держави^[4] і встановлювала з НДР нормальні відносини. Щоб пом’якшити Брандту критику з боку пронацистських кіл, передбачалось, що сторони обміняються не посольствами, а «постійними представництвами». Необмежена за терміном угода набрала чинності 21 червня 1973 р.

Вище викладене означало, що переможена у другій світовій війні Німеччина^[5] нарешті відмовлялась від безпрецедентних вимог диктувати головній державі-переможниці — Радянському Союзу умови післявоєнного устрою.

11 грудня 1973р. в Празі був підписаний Договір між ФРН і Чехосло- ваччиною про нормалізацію відносин між двома державами. Оскільки чехословацька Судетська область за Мюнхенською угодою від 30 вересня 1938 р. була загарбана гітлерівською Німеччиною і увійшла до її складу, а після загарбання Німеччиною 15 березня 1939 р. вся Чехія увійшла до рейху, то це давало можливість Чехословаччині й її громадянам на основі цих актів претендувати на компенсації з боку Німеччини, що загострювало б відносини між двома державами. Щоб цього не було, в договорі вказувалось, що договір не дає підстав для матеріальних претензій до ФРН з боку ЧССР. Що, звичайно, не можна було вважати справедливим.

21 грудня 1973р. ФРН уклала договори про нормалізацію відносин з Угорщиною та Болгарією. Оскільки відносини ФРН з Югославією та Румунією були нормалізовані ще до 1970 р., то таким чином ФРН нормалізувала свої відносини з усіма соцдержавами Європи. Це був важливий внесок в європейську розрядку, і заслуга в цьому, безсумнівно, належала Віллі Брандту.

На жаль, 7 травня 1974 р. Брандту довелося піти у добровільну відставку з посади федерального канцлера. Впливові праві пронацистські сили в ФРН, незадоволені «поблажливою» політикою свого канцлера щодо переможців, скористались дріб’язковою подією, щоб позбавитись від Брандта — викриттям в найближчому оточенні канцлера агента спецслужб НДР. Вони все ще намагались не визнавати результатів війни, розповсюдити свій вплив на всю Німеччину шляхом тиску, політикою «невизнання».

Проте відбулось відновлення єдиної німецької держави з зовсім інших причин — з причини розпаду соцсистеми в Європі.