Міжнародні відносини

«Комуністична аномалія» в Чехословаччині та її збройне придушення силами ОВД

Поки капіталістичний світ, його провідні ланки, об’єднані проти «комуністичної загрози» в блоки та інтеграції, вирішував справи свого подальшого «надмірного економічного збагачення» і розбирався, кому має належати першість в справах політичних і військових, «комуністичний світ», вирішуючи свої нагальні проблеми в дусі «безсмертного вчення марксизму-ленінізму», зіткнувся з проблемою для нього незвичайною і неочікуваною. Виявилось, що при побудові світлого комуністичного майбутнього не всі компартії вважали нормальним в умовах «реального соціалізму» тримати народ в одвічних економічних труднощах, в жорстокому тоталітарному режимі, за «залізною завісою». Що є компартії, яким «більше всіх треба»: мало того, що комуністична еліта живе у повному достатку та користується винятковими правами, так ще дай народу право висловлювати різні думки, мати інші партії (це взагалі жах), говорити і писати що заманеться!

Такою компартією, порушницею «комуністичного порядку», стала компартія Чехословаччини (КПЧ), в якій збереглися діячі з «пережитками» недавнього буржуазного минулого часів Бенеша-Масарика. Новий перший секретар ЦК КПЧ Александр Дубчек (ним він став 5 січня 1968 р. після вимушеного звільнення з цієї посади Антоні- на Новотного), відбиваючи думку чехословацької інтелігенції та багатьох інших верств населення, вважав, що соціалістичний лад не має бути тоталітарним, навпаки, має за ступенем демократії перевищувати буржуазний лад. В березні того ж року Новотний змушений був поступитись і на президентській посаді Людвіку Свободі, герою війни, командуючому чехословацькими військами, що бились проти гітлерівців на радянсько-німецькому фронті. Отже, в КПЧ і в ЧССР створилось керівництво, яке вже не було маріонеткою в руках Москви.

І в ЧССР, соціалістичній державі, почали відбуватись дивовижні речі: критика соціалістичного ладу перевершила рівень буржуазної, в газеті «Руде право», центральному органі ЦК КПЧ, стали з’являтися статті, які важко було узгодити з марксизмом-ленінізмом.

Для радянського «досвідченого керівництва» було зрозуміло: треба вводити танки. Але бентежило те, що ЧССР — держава «цілком соціалістична», а порушником соціалістичних порядків є компартія, її керівництво. Можна було в 1956 р. в Угорщині оголосити кардинала Міндсенті і на худий кінець голову соціалістичного уряду Імре Надя, які апелювали до Заходу, оголосили про вихід Угорщини з Варшавського пакту, «фашистами» і розстріляти їх разом з їх спільниками. Чехословацькі комуністичні керівники до Заходу не звертались, з ОВД не виходили, та й проти соціалізму не виступали. Вони хотіли реформувати «реальний соціалізм», надати йому «людське обличчя». І назву ці події отримали «Празька весна»^[1].

Але чехословацький варіант відносин в соцтаборі, його «новий досвід» був дуже небезпечним для СРСР, загрожував розвалити соц- табір, позбавити Москву беззастережного керівництва світовою соцсистемою, а СРСР — ролі супердержави.

З тривогою до подій в Чехословаччині приглядались і керівники інших соцдержав Східної Європи. Особливу тривогу проявляли в НДР Вальтер Ульбрихт, а в Польщі — Ладислав Гомулка^[2]. І це було невипадково: в цих державах, та й не лише в них, громадськість «з інтересом» спостерігала за розвитком подій в Чехословаччині і була не від того, щоб піти «чехословацьким курсом»...

Головні радянські «спеціалісти» з таких питань — Берія був розстріляний, досвідчений виконавець «делікатних справ» з КДБ — П. Судо- платов відбував вирок в тюрмі. Радянське керівництво було в розпачі.

Спочатку були зроблені спроби вплинути на «комуністичну свідомість» Дубчека^[3] та його однодумців. Розпочались численні переговори між керівництвом КПРС і інших компартій Східної Європи та керівництвом КПЧ. Вони відбувались в Москві, Братиславі, Варшаві, Дрездені. Накал в цих «дружніх» переговорах все підвищувався. Дуб- чек запевняв радянське керівництво у відданості соціалізму, але не придушував діяльність дисидентських організацій в Чехословаччині, таких як «К-231» (об’єднання колишніх політв’язнів), «КАК» («Клуб позапартійних активістів») та ін. 27 червня 1968 р. в чехословацькій пресі, і навіть комуністичній, було надруковано звернення «2000 слів», підписане відомими літераторами, в тому числі і членами КПЧ, яке було оцінено як «антирадянська платформа».

14-15 липня у Варшаві відбулась Нарада керівників компартій та урядів ОВД — СРСР, Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини^[4], на якій було прийнято рішення, що якщо чехословацьке керівництво не вживе «відповідних заходів», то збройні сили ОВД увійдуть на територію ЧССР для «збереження там соціалістичного ладу».

Остання зустріч між Дубчеком та його однодумцями і Брежнєвим разом з іншим радянським партійним і державним керівництвом відбулась у Чиєрні-над-Тисою 29 липня — 1 серпня і була скоріше демонстрацією перед Заходом у «неможливості мирно домовитись», ніж сподіванням на капітуляцію Дубчека та його спільників. Керівники ОВД вже вирішили застосувати силу.

В ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п’яти країн ОВД — СРСР (головні сили), Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини вступили на територію Чехословаччини і окупували її. Радянські танки, які в травні 1945 р. врятували «злату Прагу» від знищення її гітлерівцями, увійшли в прекрасне місто як ворожа сила. І хоч кривавої бійки, як в 1956 р. в Угорщині, в Чехословаччині не відбулось — Л. Свобода віддав наказ чехословацькій армії не чинити опір, — народ сприйняв окупантів як ворогів — на вулицях Праги будували барикади, на броню танків летіли пляшки з пальним. Жертви були з обох сторін.

Брешучи, як завжди, радянська сторона сповістила, що вторгнення відбулося на прохання «групи чехословацьких керівників». Насправді «групу чехословацьких керівників» було заарештовано їх чекала доля Імре Надя і «групи угорських керівників» — розстріл. Але для збереження цивілізованої поведінки на це мала бути згода президента ЧССР Л. Свободи. А той такої не дав. Отже, заарештованих повезли до Москви. Тут їх змусили підписати ганебний документ: про «тимчасову окупацію» Чехословаччини, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час і народилась так звана «доктрина Брежнєва». В радянській пресі при висвітлені подій висловлювались далеко не нові сентенції, що в разі загрози в соцкраїні соціалістичним завоюванням з боку «світової реакції», інші соцкраїни, в першу чергу, звичайно, СРСР, мають надавати їм всебічну допомогу^[5]. От і надали.

Чи розуміли тоді не дуже розумні радянські керівники, що Чехос- ловаччина, слов’янська колись дружня країна, була для СРСР після цих подій назавжди втрачена? Хоча був вже 1956 рік в Угорщині, був розрив між СРСР і КНР, були погані стосунки з Румунією та Албанією^[6], був втрачений як союзник Тіто, було негативне ставлення до комуністичної системи світової громадськості, у тому числі і робітничого класу. Комуністична система котилась з гори вниз, і чим далі — гора ставала все крутішою і крутішою. Але діяти інакше керівники соцдержав вже не могли.

Це зрозуміли і на Заході. Тому реакція урядових кіл там була досить стримана: Чехословаччина належала до соцтабору, сфери впливу СРСР, і засуджуючи цей акт з різним ступенем гостроти, НАТО не вжив дійових засобів проти окупації Чехословаччини. Бо це була б війна. Очевидно, третя світова, ракетно-ядерна. А її ніхто не хотів.

В грудні 1968 р. в Москві був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення в Чехословаччині радянських військ. До цього їх там не було. Дубчек був знятий з посади першого секретаря ЦК КПЧ і спочатку відправлений послом до Туреччини, а потім став «звичайним інженером» (але, як казав Хрущов: «хоч не розстріляли»). Першим секретарем КПЧ став Густав Гусак.

Звичайно, чехословацькі події ніяк не вписувались в процес «розрядки», який саме в цей період якраз, хоч з трудом, але відбувався в Європі і за який особливо активно ратував СРСР. Але така вже була природа марксизму-ленінізму: де справа торкалась їх інтересів, там було усе дозволено^[7]...