Міжнародні відносини

Складні процеси європейської інтеграції

Європейська інтеграція, при всьому спокої її створення, відбувалась не без серйозних складнощів. ЄЕС, «шістка», з перших років свого існування серйозно випереджала в конкурентній боротьбі ЄАВТ, «сімку». Розпочавши на початку 60-х років активні дії у запланованому напрямку, ЄЕС значно випередила у торгівельній активності своїх конкурентів — частка товарів країн «шістки» на ринках країн ЄАВТ катастрофічно зростала.

До того ж Великобританія, яка очолювала ЄАВТ, опинилась у досить складній міжнародній ситуації. Вона могла втратити «особливі відносини зі США» (в наслідок своєї позиції під час Суецької кризи 1956 р.^[1]), її колоніальна імперія, на якій базувалась міжнародна велич Британії^[2], під тиском другої хвилі деколонізації розвалювалась. А створена Великобританією ЄАВТ, «сімка», фактично розпалась. І тепер, не приєднавшись до ЄЕС, Британія стояла перед загрозою ізоляції в континентальній Європі.

9 серпня 1961 р. Великобританія, а з нею інші країни ЄАВТ подали заявку на вступ до ЄЕС: Великобританія, Данія, Ірландія та Норвегія — на членство в ЄЕС, а Австрія, Швеція, Швейцарія та Португалія — на асоційоване членство.

В ЄЕС, де керівна роль належала двом найсильнішим континентальним державам, ФРН та Франції, між якими, здавалось, був повний контакт, теж існували розбіжності. ФРН, могутніша за Францію, прагнула до «наднаціональних принципів», в яких вона вбачала шлях до рівноправного, а може й керівного становища в Європі. Франція, слабша за ФРН, свого напарника, але маючи де-Голля, схилялась до конфедеративного устрою інтеграції і не бажала її розширення: «Те, що можуть шість, не зможуть сім і вісім», — казав де-Голль.

Отже, Великобританії, як і іншим членам «сімки», вступити до ЄЕС на початку 60-х років не вдалося. Великобританія, яка тоді особливо прагнула до збереження найтісніших відносин зі Спільнотою (британською), під час переговорів про вступ до ЄЕС вимагала розповсюдження на країни своєї Співдружності привілеїв, якими користувались країни «шістки», а також збільшення перехідного періоду в проведенні реформ з 12 до 15 років. Це полегшало намір де-Голля не допустити Великобританію в ЄЕС. Не дивлячись на те, що п’ять країн «шістки» були за прийняття Великобританії до цієї інтеграції, де-Голль 14 січня 1963 р. наклав вето на прийом Великобританії та її спільників до ЄЕС. Зробив він це цілком самостійно, не погодивши свої дії навіть з «найближчим спільником» канцлером Аденауером. Очевидно, французький лідер не забув, як Великобританія реагувала на його спробу домогтися «тріумвірату» у керівництві НАТО у 1958 р.^[3]

Крім «помсти» (в політиці це не практикується) в цьому проглядалась тенденція де-Голля домогтися незалежності Західної Європи від США — Великобританія вважалась провідником американського впливу. Не останню роль відігравало прагнення Франції закріпити свою провідну позицію в «шістці». Покажчиком цього можна вважати так званий «план Фуше», французького представника, висунутий 2 листопада 1961 р. в спільній комісії ЄЕС. План фактично передбачав створення Союзу європейських народів — конфедерації, яка мала стояти над ЄЕС і в певній мірі протистояти НАТО. І хоча «план Фуше» був відхилений більшістю країн «шістки», де-Голль продовжував боротись проти всесилля НАТО, тобто — рішучого впливу США на європейські країни.

В цьому плані слід розглядати і розбіжності, що виникли між Францією і іншими членами «шістки» з питання про процедуру прийняття рішень в середині інтеграції. Де-Голль вперто відстоював принцип одностайності, тобто права вето. Більшість країн-учасниць «шістки» схилялись до принципу більшості при голосуванні, що позбавляло окрему країну права накладати вето. Де-Голль протестував і навіть на початку липня 1965 р. відкликав французьких представників з керівних органів інтеграції (позиція «пустого крісла»). Заговорили про кризу в «шістці». Проте, розуміючи небезпечність для Франції такої позиції, де-Голль скоро повернув французьких представників на їх місця. При цьому він заявив, що Франція буде виконувати рішення з найважливіших питань лише прийняті одностайно. Таким чином де-Голль залишав за Францією можливість блокувати рішення, які зачіпали інтереси Франції і могли посилити вплив США в Європі.

Що ж до самих Сполучених Штатів, то вони в цілому підтримували інтеграцію в Західній Європі, сподіваючись, що інтегрована Європа залишиться у сфері впливу Вашингтону, оскільки всі західноєвропейські країни були зацікавлені в збереженні і зміцненні НАТО, де представники США посідали в усіх органах провідні позиції. Втім США уважно стежили за тим, щоб європейська інтеграція не виходила за межі підконтрольної США зовнішньої політики і в разі необхідності недвозначно нагадували учасникам інтеграції про «комуністичну загрозу».

Радянський Союз же ставився до будь-якої західноєвропейської інтеграції вороже, вважаючи її імперіалістичною і антирадянською.

Подальший процес консолідації інтеграції полягав в об’єднанні керівних органів трьох її складових — ЄОВС, Євроатому та ЄЕС в єдині органи: 1 липня 1967р. в Брюсселі був підписаний договір про створення єдиних керівних органів до всієї інтеграції, яка стала іменуватися Європейським економічним співтовариством (ЄЕС).

11 травня 1967р. Великобританія знову подала заявку на вступ до «Спільного ринку». Тепер лейбористський уряд Гарольда Вільсона погоджувався приєднатися до господарської політики «шістки», до договорів, укладених в її межах, а також не наполягати на приєднанні до ЄЕС разом з Англією країн Співдружності, а також ЄАВТ.

І знову на шляху Великобританії до «шістки» стіною став де-Голль. Впертий француз не змінив своєї позиції незважаючи ні на поступки гордого Туманного Альбіону, ні на сприятливу позицію усіх інших учасників «шістки», ні навіть на те, що чимала частка французьких діячів виступали вже за прийняття Британії до Європейського економічного співтовариства. 27 листопада 1967р. де-Голль знову наклав вето на вступ Великобританії до ЄЕС. Він примусив поважати себе як в Європі, так і за океаном. До самої смерті де-Голля Великобританія вступити до ЄЕС так і не змогла. Помер великий француз 9 листопада 1970 р.

Недопущення Великобританії в Європейську економічну спільноту було сприйнято деякими країнами Спільноти як таке, що шкодить інтересам їх та всієї інтеграції. В наслідок цього можна говорити про певне ослаблення єдності в ЄЕС. Бельгія запропонувала за таких умов здійснювати співробітництво з Великобританією в економічній та політичній галузях через інші організації, зокрема через ЗЄС.

Наступник де-Голля Жорж Помпіду мало в чому відійшов від курсу свого попередника у відстоюванні самостійності зовнішньої політики країн Західної Європи, проти посилення на Європу американського впливу. Але враховуючи настрої партнерів по Європейському економічному братерству, він на початку грудня 1969 р. на зустрічі на найвищому рівні в Гаазі виступив з «програмою з трьох пунктів»: завершення інтеграції, поглиблення її і розширення її географічних меж. Останнє означало згоду на прийом до ЄЕС країн- претендентів — Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії. Почались переговори з цього приводу. І 22 січня 1972р. в Брюсселі міністри закордонних справ країн-кандидатів підписали договори про вступ цих країн до інтеграції.

Перед ратифікацією договору кожна вступаюча країна провела у себе референдум з приводу цього вступу. В Норвегії референдум дав негативну відповідь, і Норвегія до ЄЕС не вступила. Цікаво, що Пом- піду не наважився одноосібно скасувати категоричне вето де-Голля і також провів у Франції референдум щодо прийняття нових членів до інтеграції. Усі референдуми (за виключенням норвезького) дали позитивну відповідь. Із 1 січня 1973р. Великобританія, Данія та Ірландія увійшли до складу Європейського економічного співтовариства.

Проте Великобританія цього разу зробила навпаки: вона висунула свої колишні вимоги не перед вступом до ЄЕС, а вже після вступу. Новий лейбористський уряд Гарольда Вільсона^[4] зразу після приходу до влади поставив питання про перегляд умов перебування Великобританії у спільноті. Для посилення тиску на ЄЕС Вільсон провів в Великобританії референдум. Почались переговори. Більшість вимог Англії кінець-кінцем були враховані.

Що ж до виконання 12-ти річної програми внутрішніх реформ в ЄЕС (вона, нагадаємо, передбачала три етапи: 1958—1961, 1962—1965, 1966—1969 рр.), то перші два завдання «Спільного ринку» — ліквідація митних бар’єрів та введення єдиних зовнішніх тарифів для торгівлі з країнами, які не є членами ЄЕС — були виконані своєчасно і досить легко. І позитивні наслідки не забарились: за період 1958—1968 рр. обсяг внутрішньої торгівлі країн інтеграції збільшився у чотири рази. А от третє важливе завдання -формування єдиної сільськогосподарської політики — наштовхнулось на серйозні розбіжності між прибічниками вільної торгівлі і протекціонізму^[5]. Питання обговорювалось на зустрічах на найвищому рівні ЄЕС в Гаазі і вирішення його проходило досить важко.

На початку 70-х років в «чисто економічному Європейському співтоваристві» почала розвиватись тенденція до створення політичного союзу. На самміті в Парижі в жовтні 1970 р. разом з великою програмою поглиблення економічної інтеграції ставилось завдання формування до кінця 70-х років політичного союзу, узгодження зовнішньої політики тепер вже дев’яти західноєвропейських держав.

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що досить успішний розвиток європейської інтеграції також вписувався в загальний процес розрядки, яка досить повільно наступала в Європі.