Міжнародні відносини
Порушення де-Голлем єдності на Заході
Гордовитий французький лідер Шарль де-Голль, переконаний в аристократичності французької нації[1], в душі зневажав «безладну мішанину» — націю американську і «зарозумілих британців». З часів другої світової війни він зберігав образу на них за те, що його жодного разу не запросили на конференції «великої трійки»: адже Потсдамська конференція відбувалась в 1945 р. тоді, коли вже де-Голль був головою французького уряду. Він вважав не лише несправедливим, але й нестерпним те, що при формальній рівності усіх учасників НАТО Франція відтиснута на другорядне, третє місце в блоці після США і Великобританії. Цим певною мірою пояснювався, непритаманний французам, потяг де-Голля до зближення з ФРН \ не лише з переможеною державою, але і «традиційним суперником» Франції. Отже, де-Голль після повернення до влади[2] [3] розпочав боротьбу за посилення ролі Франції в західному таборі, проти надмірного впливу США в Європі.
28 вересня 1958 р. де-Голль звернувся до президента США Д. Ей- зенхауера та прем’єр-міністра Великобританії Г. Макміллана з конфі- денціальною пропозицією змінити американське лідерство в НАТО на «трьохскладовий блок»: США, Великобританія, Франція. США, могутня наддержава, яка володіла на той час трохи не всіма ядерними силами НАТО, відхилила пропозицію. Великобританія теж поставилась до неї негативно. ФРН, для якої крок де-Голля не лишився секретом, також була нею незадоволена — вона відсувалась би на другорядне місце.
Отримавши «ляпаса», де-Голль прикладав зусиль у виведенні Франції на рівень ядерної держави[4] і внутрішньо став в опозицію до США.
Наступник Ейзенхауера президент Дж. Кеннеді плекав «Великий план»: створити на берегах Атлантичного океану двоє Сполучених Штатів: на західному березі — вже існуюче США, а на східному — Сполучені Штати Європи. Така «атлантична рівність» мала посилити вплив США на інші континенти, зокрема на Європу, закріпити провідну роль США у світі. Зрозуміло, що це вимагало значного збільшення витрат європейських держав аби зрівнятися зі США. Центральне місце в цьому плані мало посісти створення «багатосторонніх ядерних сил», які підпадали б під керівництво США.
18—21 грудня 1962 р. в Насау (Багамські о-ви) відбулась зустріч «природних союзників»[5] — президента США Джона Кеннеді і прем’єр-міністра Великобританії Гарольда Макміллана. Обговорювались американські плани, зокрема — створення багатосторонніх ядерних сил. Але коли сторони звернулись з такою пропозицією до Франції, то наразились на абсолютне заперечення. Де-Голль заявив, що Франція сама створюватиме і при необхідності застосовуватиме свої ядерні сили. Плани США зазнали провалу.
Далі де-Голль застосував ряд заходів аби позбавити США або принаймні зменшити їх вплив в Європі. 23 липня 1964 р. де-Голль виступив на прес-конференції з побажанням, щоб Європа «стала європейською». 22 листопада того ж року у Страсбурзі де-Голль заявив: «В наш час загроз та атомних ескалацій не можна довіряти своє життя державі, яка знаходиться по другий бік Землі». Кеннеді тоді вже не було в живих, його наступник Ліндон Джонсон приділяв «велику увагу» В’єтнаму. Отже, «Великий план» — був похований.
І хоч де-Голль у боротьбі проти американського всесилля в Європі викликав незадоволення свого союзника, канцлера ФРН Аденауера, він і далі продовжував де міг протидіяти США. 27 січня 1964 р. Франція визнала КНР. Того ж року де-Голль здійснив візит до Мексики, де йому влаштували «королівський прийом», якого не влаштовували американським керівникам[6]. У квітні 1964 р. Франція на засіданні Ради СЕАТО виступила всупереч США за нейтралітет Південного В’єтнаму. А 28 травня 1965 р. Франція взагалі покинула штабні установи СЕАТО.
В 1965 р. де-Голль розпочав «наступ на долар». 4 лютого він виступив з заявою, що долар, який вважався стандартом світової монетарної системи (а це базувалось на забезпеченні його відповідним золотим еквівалентом у запасниках США), насправді такого золотого забезпечення не має, а його золотий стандарт — міфічний[7]. Де-Голль зажадав, щоб США сплатили золотом французьку доларову наявність. Якби таку вимогу висунули інші держави, то США б збанкрутували[8].
Сполучені Штати побоювались як би де-Голль не став у зовнішньополітичному курсі на бік СРСР. І хоч де-Голль до того часу займав щодо СРСР жорстку позицію і всередині країни притискував комуністів, підстави для такого побоювання були. Вже в ті роки де-Голль говорив про створення «єдиної Європи від Атлантики до Уралу».
А скоро де-Голль зчинив переполох в НАТО: 21 лютого 1966 р. Париж заявив про вихід Франції з військової організації НАТО «заради відновлення суверенітету Франції на своїй території»1. 7 березня з тих же причин Франція зажадала звільнення французьких територій від усіх військових установ НАТО — військ, військових баз, штабів тощо. А в Парижі знаходились центри управління військових сил НАТО: Штаб-квартира НАТО (переведена до Брюсселю), Колегія з оборони (переведена до Риму) та ін. Тепер натівські літаки не могли без спеціального дозволу літати у повітряному просторі Франції. Враховуючи, що поруч були розташовані традиційно нейтральні Швейцарія та Австрія, то виходило, що натівським літакам тепер потрібно було облітати трохи не навколо всієї Центральної Європи.
Такого удару НАТО ніхто ще з його членів не завдавав.
А скоро де-Голль завдав американцям клопіт у зв’язку з своїм «зближенням» з СРСР та країнами Східної Європи.
Радянська дипломатія, стежачи за розвитком відносин між Францією і США, побачила в першій головну ланку, яка могла дати успіх у налагоджені сприятливих стосунків з Заходом. Ще 23 березня — 3 квітня 1960 р. Хрущов[9] [10] відвідав з офіційним візитом Париж і вів досить успішні переговори з де-Голлем. В подальшому радянсько-французькі відносини розвивались активно: в 1965 р. радянський міністр закордонних справ А. Громико відвідав Париж (25—30 квітня), а його французький колега Кув де Мюрвіль — Москву (28 жовтня—2 листопада). Коли ж після виходу Франції з військової організації НАТО президент де-Голль наніс офіційний візит до Москви і пробув в радянській столиці 10 днів (з 20 червня до 1 липня 1966 р.), то це вже було недвозначною демонстрацією.
В СРСР були усі підстави приймати високого французького гостя не лише на офіційному найвищому рівні, але й урочисто і тепло як керівника великої союзницької держави періоду другої світової війни. Інших — Сталіна, Рузвельта, Черчілля вже не було. Візит був плідним: було створено не лише радянсько-французьку комісію з економічної та наукової співпраці, підписана домовленість про участь французького космонавта в польоті радянської ракети в космос, але спільна радянсько-французька декларація, яка проголошувала про необхідність розрядки в Європі, про пошуки європейського рішення проблем співробітництва та безпеки там «без залучення неевропейськкх країн».
Під час офіційного візиту-відповіді до Парижу 1—9 грудня 1966 р. голови радянського уряду О. Косигіна було заявлено про взаємну зацікавленість сторін у скликанні загальноєвропейської наради з проблем безпеки і співробітництва.
Це був серйозний крок де-Голля у бік здійснення його концепції «єдиної Європи від Атлантики до Уралу», в якій не було місця американцям. А з другого боку, це можна розцінювати як один з перших кроків у бік Гельсінкі 1975 р., що поклало початок НБСЄ.
В цей період Франція також активізувала відносини з країнами Східної Європи, хоча стосунки з ними носили переважно економічний характер.
Що ж до Сполучених Штатів, то де-Голль і далі доводив, що їм небезпечно не рахуватись з французьким союзником. У вересні 1966 р. він відвідав Камбоджу і там, виступаючи у Пномпені на багатотисячному стадіоні, засудив США за розв’язування жорстокої війни в Індокитаї, яка спустошувала В’єтнам. В 1967 р. під час «шестиденної війни» на Близькому Сході[11] де-Голль засудив Ізраїль, який тоді підтримували США, як «пихатих завойовників». Наприкінці липня 1967 р., відвідуючи найближчого союзника США — Канаду, де-Голль в Квебеку і Монреалі («французька Канада») проголошував гасла за «вільний Квебек», звертався до французьких канадців як до співвітчизників, і коли власті Канади висловили з цього приводу незадоволення, полетів до Франції, не повернувшись до столиці Оттави.
І так тривало до добровільної відставки президента де-Голля 28 квітня 1969 р.
[1] Згадаємо, що російські поміщики, які володіли французькою мовою, теж додержувались думки про «аристократичність французів»: адже в Парижі «навіть конюхи розмовляли французькою.»
[2] В 1963 р. в Парижі був підписаний договір між Францією і ФРН про співробітництво.
[3] Пішовши 19 січня 1946 р. з посади прем’єр-міністра Франції, де-Голль через 12 років, (січня 1958 р. повернувся до влади, 21 грудня 1958 р. став президентом Франції і займав цю посаду до 28 квітня 1969 р.
[4] Вперше Франція випробувала атомну бомбу у Французькій Сахарі 13 лютого 1960 р., вдруге — у квітні, у третє — у грудні того ж року, вчетверте — у квітні 1961 р.
[5] Саме в Насау США і Великобританія були проголошені “природними союзниками”.
[6] В США це розцінили трохи не як порушення доктрини Монро.
[7] Де-Голль виходив з того, що в 1957 р. золотий запас США становив 28 млрд. доларів. Витрати США на війну у В’єтнамі, утримання американських військ за кордоном, допомога слаборозвинутим країнам, закордонні інвестиції і т.ін. зменшили американський золотий запас в 1965 р. до 14 млрд доларів, тобто на половину. А цього не достатньо, щоб існувало золоте забезпечення доларів, що є вобігу.
[8] Дехто порівнював боротьбу франка з доларом з боротьбою цегляного глечика з чавунним казаном. В 1968 р. у Франції розпочалась економічна криза з падінням курсу франка та його девальвацією. США торжествувати не стали і надали Франції фінансову допомогу.
[9] Вихід Франції з військової організації НАТО не означав її виходу з політичної організації блоку — членом Ради НАТО Франція залишалась.
