Міжнародні відносини

Третя Берлінська криза

Те, що в центрі НДР, в її столиці Берліні, знаходилась західна зона — Західний Берлін^[1], було болем соціалістичної Німеччини. Хоч соціальні проблеми в НДР вирішувались досить вдало, а рівень життя був одним з найвищих з усіх європейських соцкраїн, «показова виставка Заходу» — Західний Берлін підкреслював мізерність життєвого рівня східних німців у порівнянні з західними. А вільне спілкування з Західним Берліном давало можливість східним німцям досить просто втікати на Захід. І вони втікали. За період з 1953 р. до 1961 р. з НДР на Захід втекло 2 млн 245 тисяч німців. Кількість населення НДР, не дивлячись на високий приріст за рахунок високої народжуваності, знизилась з 18 млн 292 тис. до 17 млн 298 тис. М. Хрущов назвав Західний Берлін «раковою пухлиною на тілі НДР».

27 жовтня 1958 р. Вальтер Ульбрихт^[2] зробив заяву, що оскільки західні держави порушили Потсдамську угоду, ремілітаризувавши ФРН, то тим самим вони втратили право і на інші рішення цієї угоди — права тримати свої війська у західних зонах Берліну, який весь має стати столицею НДР. Хрущов підхопив цей юридично логічний висновок.

27 листопада 1958 р. СРСР направив урядам США, Великобританії, Франції, ФРН та НДР ноту, в якій пропонував перетворити Західний Берлін на «демілітаризоване вільне місто» (тобто, вивести звідти війська західних держав). На «міркування» західним державам давалось шість місяців, після чого контроль над комунікаціями між Західним Берліном і ФРН мав повністю перейти до уряду НДР, який буде користуватися своїм суверенним правом над усією своєю територією. В разі спроби порушити цей суверенітет порушникам дадуть відсіч розташовані в НДР союзні радянські війська.

За суттю це був радянський ультиматум.

5 січня 1959 р. у пам’ятній записці держдепартаменту США та 10 січня в нотах урядам вказаних держав та всім державам-учасниця- ми війни з гітлерівською Німеччиною викладався радянський план мирного договору з Німеччиною. Він базувався на союзницьких угодах воєнного та повоєнного часу, передусім на потсдамських рішеннях. Статус Берліну передбачалось встановити на засадах радянської ноти від 27 листопада 1958 р.

Німецька проблема, яка вважалась трохи не найголовнішою в міжнародних відносинах на Заході, породжувала все нові варіанти її вирішення. Існував американський план держсекретаря Крісчена Герте- ра, який попередньою умовою укладення мирного договору з Німеччиною передбачав створення єдиної німецької держави з правом її участі у військових союзах і розміщення на своїй території закордонних (читай — американських) військових баз. Був «план Рапацького», міністра закордонних справ Польщі, який передбачав створення «без’ядерної зони» на території Польщі, Чехословаччини, НДР та ФРН. Хоч він не передбачав виходу ФРН з НАТО і навіть скасування «доктрини Хальштейна», нестримне бажання канцлера Аденауера мати ракетно- ядерну зброю робило план неприйнятним для ФРН.

Отже, всі ці плани ніяк не стикувались, а ультиматум Хрущова стривожив Захід. Ставлення до нього у західних держав було різним. Великобританія виникнення ядерної війни через проблему Західного Берліну не хотіла і прем’єр-міністр Макміллан готовий був на певні поступки. У Франції де Голль не схилявся до поступок, але його не влаштовувала спрямованість Аденауера до керівної ролі в Європі. В США Даллес, визнаючи, що «вільні вибори є природнім засобом об’єднання Німеччини», разом з тим не вважав їх єдиною можливістю, допускаючи і іншу форму — конфедерацію. І лише Аденауер категорично відкидав усі компоненти радянських вимог.

Проте шестимісячний термін «ультиматуму Хрущова» створював напружене становище в міжнародних відносинах. В США серйозно роздумували: чи візьмуть на себе європейські союзники ризик атомної війни, в якій загине щонайменше сто мільйонів людей, через необхідність захищати інтереси 2,5 млн жителів Західного Берліну?

Але першим пішов на поступки Хрущов. 4 січня 1959 р. до Вашингтону прибув перший заступник голови Ради міністрів СРСР А. Мікоян. В бесіді з Даллесом він зазначив, що шестимісячний термін в радянській ноті від 27 листопада 1958 р. не є ультиматумом, а лише рекомендацією. Було вирішено обговорити берлінську і німецьку проблеми на нараді міністрів закордонних справ в Женеві.