Міжнародні відносини
Напруження в німецькому питанні
США не мали «особистих претензій» до гітлерівської Німеччини: вона не руйнувала їх території, не нищила їхнє населення, ті німецькі солдати, з якими союзники зіткнулись наприкінці війни, були вже «тотальними» і мали мало спільного з тими звірами-солдатами, які захоплювали Європу в 1940 р. і рвались в СРСР в 1941—1942 роках (ті вже полягли там). І Трумен з перших днів окупації Німеччини опікувався тим, щоб Німеччина «не стала притулком для бідних в Європі» — не брав з Німеччини репарацій, а за «планом Маршалла» Західна Німеччина отримала найбільше — 2 млрд 244 млн доларів. ФРН стараннями США втягли до НАТО, ремілітаризували. 1 квітня 1957 р. західнонімецького генерала Ш. Шпейделя (служив у гітлерівській армії) було призначено командуючим сухопутніми силами НАТО в Центральній Європі. ФРН багатіла, життєвий рівень там став найвищим в Європі. Усі повоєнні обмеження були скасовані.
У ФРН звикли до «зворушливої уваги» Сполучених Штатів. І Аде- науер став поводити себе так, ніби Німеччина не програвала війну, не пограбувала Європу, не несла відповідальності за ті страшні злочини, які чинила у війні. Він не визнавав територіальних змін, що сталися в ході війни: відмовлявся визнати державою НДР, вимагав відновлення Німеччини «в кордонах 1937 року» (що означало: відібрати у Польщі території по Одеру-Нейсе, а у Радянського Союзу — Калінінградську область з центром Калінінград). [1] [2]
А 1 квітня 1957 р. Аденауер знахабнів до того, що «висловив ідею» оснащення бундесверу тактичною ядерною зброєю. 28 травня того ж року Аденауер вже виступив з такою пропозицією у Вашингтоні. 25 березня 1958 р. рішення про озброєння бундесверу атомною та ракетною зброєю прийняв бундестаг ФРН.
З моменту закінчення другої світової війни на той час минуло 13 років. Нетяжко було згадати, що після Першої світової війни у частково демілітаризованій Версальським договором 1919 р. веймарській Німеччині саме через такий приблизно час до влади прийшов Адольф Гітлер. Аналогія була невтішною.
В країнах Сходу забили тривогу. 10—12 квітня 1958 р. в Празі відбулась нарада міністрів закордонних справ східних сусідів ФРН — НДР, Польщі та Чехословаччини. Велике занепокоєння виникло в СРСР. Да і в країнах Заходу, особливо європейських, перспектива озброєння ФРН ракетно-ядерною зброєю не могла викликати ентузіазму. Але оскільки мирного договору з Німеччиною, який би точно регламентував післявоєнний статус Німеччини, не було, то в становищі, що змінювалось, можна було чекати від німецької сторони будь-яких «новацій». Гостро постало питання про необхідність вирішити проблему об’єднання Німеччини, з якою можна було б підписати мирну угоду.
Нагадаємо, що на той час існувало два принципи вирішення цього питання: принцип загальнонімецьких вільних виборів, що фактично призводив до приєднання НДР до ФРН, тобто до ліквідації НДР, — «план Ідена». Він був запропонований ще на Женевській нараді міністрів закордонних справ в 1955 р., і пропозиція СРСР — створення керівних органів об’єднаної Німеччини на паритетних засадах між НДР і ФРН.
29 липня 1957 р. в Шенсберзькій ратуші (Західний Берлін) представники США, Великобританії, Франції та ФРН висунули так званий Шенсберзький план об’єднання Німеччини. Він передбачав знову таки загальнонімецькі вибори під міжнародним контролем. Оскільки у надісланій на адресу СРСР Шенсберзькій декларації не було практично нічого нового, вона була оцінена радянською стороною як «нереальна» і відхилена.
Отже, німецька проблема не просувалась вперед і ще більше загострилась у зв’язку з новою «берлінською кризою».
