Міжнародні відносини

Тенденції розвитку радянсько-американських відносин наприкінці 50-х років

Американська громадська думка, на період другої світової війни дружня щодо союзницької держави — Радянського Союзу, за 10—16 років дещо змінилась. Повна відсутність в СРСР прав людини, демократії; заборона приватної власності, підприємницької діяльності; негативне ставлення до збагачення (хоча партійна номенклатура збагачувалась і жила «розкішно»), викликало у пересічного американця негативну реакцію до СРСР. Загроза поширення подібних комуністичних порядків на Америку лякала американців.

У питаннях відносин США до СРСР американців можна було поділити, незалежно від партійної залежності — демократи чи республіканці, на дві групи: «яструбів», які відверто вороже ставились до СРСР, відстоювали необхідність жорсткої антирадянської політики та посилення гонки озброєнь (не в останню- чергу через те, що були пов’язані з військово-промисловим комплексом), та «голубів», більш поміркованих, тих, хто вважав за краще дотримуватись більш лояльних відносин з Радянським Союзом аби не викликати третьої світової війни в умовах, коли США втратили свої колишні пріоритети — атомну монополію та територіальну недосяжність.

Об’єктивно загострення американо-радянських відносин посилювалось тим, що йшла величезна гонка озброєнь, зупинити яку було досить важко, а може й неможливо. Адже розігнаний тяжкий «маховик» американського військово-промислового комплексу складався не лише з тисяч впливових промисловців, для яких виготовлення зброї було їх бізнесом, джерелом збагачення і сенсом життя, але і з мільйонів робітників і різноманітних спеціалістів, які дорожили високооплачу- ваною роботою, що давала їм можливість заможно жити.

Отже, зупинити оберти цього розігнаного тяжкого «маховика» було ох як важко.

Появу у Радянського Союзу міжконтинентальних балістичних ракет зацікавлені особи використали для підняття тривожного галасу про відставання США у військовій галузі від СРСР, зарепетували про необхідність посилення гонки озброєнь з метою «наздогнати СРСР». Спеціально створена в США «комісія Рейтера» рекомендувала президенту посилювати гонку озброєнь до повної перемоги в цьому плані над Радянським Союзом, підкреслюючи необхідність використовувати економічні та технічні переваги США над СРСР. Цікаво, що документ мав назву «Залякування і виживання в ядерну добу». Десь з цього моменту система «залякування» стала істотним елементом в американському стратегічному наступі на СРСР.

Для Радянського Союзу, як і для інших соціалістичних держав, лихоманкова гонка озброєнь лягала непосильним тягарем на економіку країни, надзвичайно обтяжувала бюджет, створювала в країні труднощі у вирішенні соціальних проблем. І «маховик» військово-промислового комплексу був тут у значно «полегшеному стані»: адже інженерно-технічний персонал та робітники у військовій промисловості отримували, як і всі інші, досить мізерну зарплатню, а «Південмаш», наприклад, який у Дніпропетровську випускав ракети, можна було гіпотетично за наказом «зверху» переключити на виробництво метиз- ної продукції. То ж СРСР був дійсно зацікавлений у призупиненні обертів тяжкого для нього «маховика». І зацікавленості людей в гонці озброєнь в СРСР не було. Тому і заклики Радянського Союзу до розрядки міжнародної напруженості і припинення гонки озброєнь були не просто пропагандистським засобом.

Хоча радянська пропаганда відігравала велику роль у радянсько- американському політичному і військовому протистоянні. Наявність у Радянського Союзу міжконтинентальних балістичних ракет була використана радянською пропагандою для «внутрішнього споживання» — для твердження про величезні успіхи СРСР, який досяг рівноваги сил зі США у ракетно-ядерному протистоянні.

Насправді ж співвідношення сил було далеко не на користь СРСР. За даними колишнього міністра оборони США Роберта Макнамари воно на початку 60-х років становило 1 : 17 на користь США у ядерних силах і 1 : 10 у засобах доставки. Це спонукало СРСР напружувати зусилля, щоб «наздогнати і випередити США» не лише з молока та м’яса, як то Микита Хрущов офіційно проголошував, але й в ракетно- ядерній галузі, яка коштувала надто дорого. Отже, гонка озброєнь не лише не припинялась, а все більше розкручувалась.

Проте можливість нападу зненацька, який тепер реально виник для США, тривожив американський уряд. 23—25 жовтня 1957 р. були проведені переговори між президентом Д. Ейзенхауером та прем’єр- міністром Великобританії Гарольдом Макмілланом з проблеми «доктрини взаємності» — спільних дій країн НАТО на випадок радянської загрози.

Така загроза непокоїла і протилежну сторону. До того ж вирішити її можна було лише на основі домовленості двох сторін. З 10вересня по 18 грудня 1958р. в Женеві відбувалась нарада представників США, Великобританії, Франції та Канади, з одного боку, і СРСР, Польщі, Чехосло- ваччини, Румунії та Албанії, з другого, порушувалось питання про заходи по забезпеченню проти зненацького нападу. А з жовтня того ж року в Женеві розпочалась важлива нарада експертів США, СРСР та Великобританії з питання про припинення випробування ядерної зброї, що могло зменшити чи призупинити її виготовлення. Але вирішення проблеми загальмувалось на п’ять років, аж до 1963 р., через труднощі в узгодженні питання про систему міжнародного контролю.

Проте обидві сторони розуміли величезну небезпеку, яку мало подальше розкручування гонки ракетно-ядерного озброєння. Ще влітку 1955 р. в США було опубліковано Маніфест всесвітньо відомих учених-фізиків Рассела — Ейнштейна, де ті попереджали, що в ракетно- ядерну епоху застосування війни як інструменту зовнішньої політики може призвести до знищення людства. В 1956 р. за активної підтримки США і СРСР в Нью-Йорку було засноване Міжнародне агентство з атомної енергії — МАТАТЕ, що могло створити перешкоду на шляху неконтрольованого використання атомної енергії на шкоду людству. 27 січня 1958 р. у Вашингтоні було підписано між СРСР і США першу Угоду про обмін в галузі науки, культури, техніки й освіти (»угода Зару- біна—Лейслі»).