Міжнародні відносини

Близькосхідна доктрина Ейзенхауера

Загрозливий ультиматум Хрущова, жорстке придушення Радянським Союзом антисоціалістичних подій у Польщі та Угорщині в 1956 році довели, що сподівання Заходу на пом’якшення зовнішньополітичного курсу СРСР були марними. З другого боку, перемога Насера у подіях, пов’язаних з націоналізацією Суецького каналу, неузгодженість дій головних учасників НАТО на Близькому Сході породжувало загрозу зростання антизахідних, прорадянських сил в цьому регіоні. Це серйозно хвилювало лідерів американської зовнішньої політики.

5 січня 1957р. у щорічному посланні президента конгресу Ейзен- хауер пропонував прийняти резолюцію, яка б надавала президенту право використовувати на Близькому Сході силу в разі прямого комуністичного нападу або агресії з боку країн, що «контролюються міжнародним комунізмом». Резолюція була прийнята і отримала назву «близькосхідної доктрини Ейзенхауера». Арабським країнам, які приймуть доктрину американського президента, передбачалось надання американської допомоги у розмірі 200 мільйонів доларів.

Проте звичайний американський спосіб купляти союзників за гроші не спрацював: більшість арабських країн, володарів «чорного золота» — нафти, доктрину не прийняли. Хоча не всі.

Перемога в Суецькому конфлікті, фінансування і допомога в будівництві Асуанської греблі значно зміцнили радянсько-єгипетські відносини. Закріпленням цього стало підписання 26 січня 1957 р, радянсько-єгипетської угоди про економічне і технічне співробітництво.

Тристороння агресія Заходу проти Єгипту стимулювала в арабському світі тенденції до інтеграції. 1 лютого 1958 р. було укладено угоду про об’єднання Єгипту і Сирії і створення Об’єднаної Арабської республіки ОАР). До ОАР на правах федерації приєднався Йемен. За провідної ролі в об’єднані Насера передбачалось, що ОАР орієнтуватиметься на Радянський Союз.

Великобританії вдалося сприяти об’єднанню тих арабських держав, де існували монархічні режими з династії Хашимітів. 14 лютого 1958 р. було проголошено про створення Хашимітської Арабської федерації у складі Іраку і Йорданії. Її очолив король Іраку Фейсал II, уряд очолив Нурі Саїд — обидва британської орієнтації. Іракська гегемонія в федерації загрожувала абсорбацією Йорданії Іраком і спричинялась ірако-йорданськими негараздами.

Неспокійно було й у Лівані, уряд якого визнав «доктрину Ейзен- хауера». Останнє спричинилось широким рухом протесту населення, яке виступило проти політики ліванського уряду. У травні 1958 р. розпочався загальний страйк, що переріс у повстання. Уряд Лівану звернувся по допомогу до США. До берегів Лівану пішли кораблі 6-го американського флоту. До справи був підключений Багдадський пакт, де було прийнято рішення про допомогу уряду Лівану. Особливо активно готувались до цього іракський король Фейсал II та уряд Нурі Саїда. Але це їм дорого коштувало: підготовлені до відправки в Ліван збройні сили виступили проти власних правителів. 14 липня 1958 р. вони штурмом взяли королівський палац, вбили короля Фейсала II та його родину, а скоро і прем’єр-міністра Нурі Саїда. Ірак було проголошено республікою. Його нова влада заявила про вихід з Хашимітської федерації та з Багдадського пакту.

Президент Лівану К.Шамун та король Йорданії Хусейн звернулись по допомогу до США та Великобританії. 15 липня 1958 р. США почали висадку в Лівані свого 20-тисячного військового контингенту. 17 липня того ж року британські війська були направлені до Йорданії.

Американські війська було виведено з Лівану в жовтні того ж року, британські з Йорданії — в листопаді.

Зазнав збитку Багдадський пакт: його засновник — Ірак пішов з пакту, з 1959 р. блок став іменуватись Організацією центрального договору (СЕНТО). Блок СЕНТО проіснував до 1979 р.