Міжнародні відносини
Утворення Багдадського пакту
Американський уряд президента Ейзенхауера, який проголосив доктрину «відкидання комунізму», прискіпливо приглядався до країн
Близького Сходу, невизначених і непередбачених в зовнішньополітичній орієнтації. Занепокоєння американського уряду викликало те, що тривале перебування цих країн під «мандатами», під «опікою» великих капіталістичних держав породжувало в їх націоналістичних колах застережливе ставлення до країн Заходу. В своїх намаганнях здобути цілковиту незалежність вони могли потягтись до Сходу, до СРСР, який не стомлювався проголошувати антиколоніалістичні гасла. Ось чому державний секретар Даллес відразу після призначення на цю посаду здійснив: «ознайомчу поїздку» країнами Близького та Середнього Сходу і Південної Азії. Результати були невтішні: Даллес констатував, що там «з підозрою ставляться до колоніалістських держав та до Сполучених Штатів». А в арабських країнах «не відчувають небезпеки перед радянським комунізмом».
Американська та британська дипломатія почали діяти в напрямку створення в цьому регіоні прозахідного блоку, який би скасував як антизахідну налаштованість ЛАД, так і широко розповсюджену в регіоні нейтралістську орієнтацію, яка консолідувалась в «Русі неприєднання». Передбачалось створити на Близькому та Середньому Сході прозахідний блок, який став би «містком між НАТО і СЕАТО».
Наслідки з’явились в серпні 1954 р., коли іракський прем’єр- міністр Нурі Саїд запропонував своєму королю Фейсалу подбати про придбання союзників на випадок радянської загрози. Наприкінці року Саїд відвідав Каїр, де мав бесіду з Насером, потім Стамбул та Лондон. В двох останніх столицях до ідеї поставились цілком прихильно. І 13 січня 1955 р. до Багдаду прибули турецькі прем’єр-міністр Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю. Вони домовились з іракським керівництвом про укладення союзного договору.
Насер був противником іракської ініціативи, яка вела до розколу ЛАД. 22 січня 1955 р. в Каїрі було скликано Раду ЛАД. Вона висловилась проти створення іраксько-турецького пакту. Представники Єгипту, Сирії та Лівану вжили й інших заходів проти цього. Але заподіяти створенню такого їм не вдалося.
24 лютого 1955р. турецько-іракський договір про співробітництво та оборону був підписаний в Багдаді. Великобританія, яка розцінювала турецько-іракський пакт як «посилення крайнього правого крила НАТО», поквапилась приєднатись до пакту 4 квітня. 23 вересня до пакту приєднався Пакистан, а 3 листопада — Іран. Отже, створення в 1955р. Багдадського пакту у складі п’яти держав — Іраку, Туреччини, Великобританії, Пакистану та Ірану було відчутною перемогою Заходу в цьому регіоні. Багдадський пакт був прямо пов’язаний з НАТО через двох його учасників — Великобританію та Туреччину.
Напружена боротьба йшла навколо включення до Багдадського пакту Йорданії. Її керівні кола коливались і протягом короткого часу декілька разів міняли позицію. В справу включились палестинські біженці, протест яких проти вступу в Багдадський пакт спричинив серйозну політичну кризу всередині країни. І хоч до Багдадського пакту Йорданія так і не вступила, після чергового державного перевороту в березні —квітні 1957 р. вона пристала до західного табору.
Те ж саме відбулось і з Саудівською Аравією. Після відвідування королем Ібн Саудом Сполучених Штатів країна, не входячи до Багдадського пакту, стала на прозахідні позиції.
США всіляко сприяли створенню Багдадського пакту, але не вступили в нього з політичних міркувань[1]. Проте заперечення участі США в пакті було умовним: американські спостерігачі присутні на зсіданнях Ради пакту, його економічного комітету, а в 1957 р. США офіційно вступили до його військового комітету.
[1] Вступ США до Багдадського пакту позбавляв би його регіонального характеру, а з другого боку, міг викликати незадоволення британського союзника, який ревнісно ставився до намагань Америки потіснити Британію на Близькому і Середньому Сході.
