Міжнародні відносини
Іранська нафтова проблема
В Ірані, де нафтові багатства після другої світової війни викликали чималі внутрішні та зовнішні ускладнення[1], і в наступні роки нафтова проблема була в центрі зовнішньополітичних подій. Намагання Радянського Союзу увійти в нафтову сферу Ірану підштовхнули Великобританію, яка до другої світової війни вважала Близький Схід[2] сферою свого переважного впливу, до поступок тут американцям: 24 вересня 1945 р. між Великобританією та США було укладено угоду, яка надавала сторонам рівні можливості у придбанні концесій на експлуатацію близькосхідної нафти. Розпочалось швидке зближення США з Іраном: 15 жовтня 1948 р. США надали Ірану зброю на суму 120 млн дол., у жовтні 1949 р. — доларовий кредит. Після завершення у 1950 р. американцями будівництва 1500-кілометрового нафтопроводу через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та Ліван з виходом до порту Сайда, перевага США над британським партнером на Близькому Сході стала відчутною.
В Ірані ж вирішальну роль у нафтовій промисловості відігравала все ще Англо-іранська нафтова компанія (АІНК), яка мала неабияку економічну і політичну силу[3]. Це не влаштовувало американських нафтових ділків, які прагнули до створення там американо-іранської або принаймні американо-англо-іранської нафтової монополії.
Але існуюча в Ірані беззастережна експлуатація нафтових багатств британцями викликала незадоволення націоналістичних патріотичних кіл, які очолював Мохаммед Мосаддик, який створив організацію «Національний фронт». За вимогою цих сил 22 жовтня 1947 р. меджліс прийняв закон про відновлення національних прав Ірану щодо своїх природничих багатств. Це змусило АІНК у серпні 1948 р. підписати з іранським урядом угоду, яка дещо збільшувала частку, яку Іран отримував від величезних прибутків компанії. Це викликало велике незадоволення в Британії. Міністерство закордонних справ заявило про неправомірність скасування концесійної угоди 1933 р., до Перської затоки пішли британські військові кораблі, в пресі почулись загрози. Хоч прийняті заходи не задовольняли націоналістичні сили Ірану, і 13 березня 1951 р. меджліс одностайно прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості Ірану. Згідно з ним АІНК була націоналізована, всі її активи передавались іранському уряду[4]. Мосаддик, який 23 квітня 1951 р. очолив іранський уряд, здійснив цей акт.
Це викликало бурю протесту в Лондоні. Британський уряд зробив заяву про неприпустимість цього акту. В Перській затоці концентрувався британський флот. На іранській території висадились британські війська, які, відповідно до заяви міністра закордонних справ Герберта Моррісона, мали захищати британських підданих на випадок, якщо іранський уряд не зможе забезпечити «законність і порядок». Розпочати прямі військові дії проти Ірану стримував радянсько-іранський договір від 26 вересня 1921 р., який передбачав радянську військову допомогу Ірану на випадок загрози його національній безпеці.
Відносини між Іраном і Великобританією були досить напруженими. У січні 1952 р. іранський уряд закрив в Ірані всі дев’ять британських консульств, що діяли в країні. А 27 жовтня 1952 р. Іран розірвав з Великобританією дипломатичні відносини[5]. Становище Великобританії у близькосхідному регіоні загрозливо погіршувалось. «Ми опинились поза Іраном, — згадував Антоні Іден. — Повсюдно на Середньому Сході наш вплив був сильно порушений».
Двосторонній ірансько-британський нафтовий конфлікт набув широкого міжнародного звучання. Радянська преса та пропаганда всього комуністичного блоку підтримувала Мосаддика[6] і викривала «імперіалістів-грабіжників Ірану». Це вплинуло на позицію США, для яких позбавлення АІНК нафтової монополії об’єктивно було вигідним. Але позиція США визначилась фактором глобального протистояння таборів Схід—Захід: Америка беззастережно стала на бік британського партнера. Коли Мосаддик влітку 1953 р. прибув до США в пошуках політичної та фінансової підтримки, то ні першої, ні другої він там не отримав. А посол США в Тегерані Лой Гендерсон прямо вимагав від Мосаддика, щоб той пішов у відставку.
Перетрубації у зв’язку з націоналізацією АІНК призвели до скорочення видобутку нафти в Ірані і певного зменшення прибутків населення. Цим скористались близькі до шаха сили, щоб здійснити державний переворот: 19 серпня 1953 р. Мосаддик був скинутий і заарештований. Заколотники діяли за сприяння американців. Шах Мохаммед Реза Пех- леві призначив лідера заколотників генерала Загеді головою уряду.
В нафтовій промисловості Ірану відбулись серйозні зміни: на місце АІНК стала нова міжнародна компанія — Міжнародний нафтовий консорціум (МНК), куди входили як британці, так і американці[7]. Документ був підписаний в Лондоні 10 квітня 1954 р[8]. В серпні МНК уклав з новим іранським урядом угоду, за якою МНК отримував право видобувати нафту на півдні Ірану та торгувати нею на світових ринках, за що Іран мав щорічно отримувати від МНК 150 млн фунтів стерлінгів. Отже, для Ірану мало що змінилось. Сполучені Штати ж отримали право користуватись значною часткою іранської нафти.
[1] Див. с 39-40.
[2] Іран віднесено до регіону Близького Сходу умовно, географічно це країна Середньої Азії (Середнього Сходу).
[3] За англо-іранською концесійною угодою 1933 р. АІНК придбала право майже безконтрольно розпоряджатися нафтовими багатствами півдня Ірану і перетворилась на величезну монополію, яка мала в Ірані власні аеродроми, порти, радіостанції, залізницю, морський та повітряний транспорт, свою поліцію.
[4] Володарям акцій гарантувалась компенсація.
[5] Були відновлені на початку грудня 1953 р. за сприяння США.
[6] Мосаддик в ірансько-радянських негараздах завжди виступав проти СРСР, його погляди були відверто антикомуністичними.
[7] На той час США починали політику консервації власних нафтових родовищ, які вважались трохи не найбільшими в капіталістичному світі і переходили на використання імпортної, головним чином близькосхідної нафти.
[8] До складу МНК увійшли: «Бритіш петроліум» — 40%, англійсько-голандська «Роял датчшелл» — 14%, п’ять найбільших американських компаній — «Стандарт ойл компані оф Нью Джерсі», «Соконі вакум ойл компані», «Тексас ойл компані». «Стандарт ойл компані оф Каліфронія», «Галф ойл корпорейшн» — всього 40% (кожна по 8%) та французька «Компані франсез де петроль» — 8%.
