Міжнародні відносини

Курс на створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС)

В подальшій боротьбі з німецького питання між Заходом і Сходом план Плевена, головна задумка якого зводилась до «озброєння німців без озброєння Німеччини», була знехтувана як Радянським Союзом, так і Сполученими Штатами. Для радянського Союзу головним було не допустити ФРН до вступу в НАТО і її ремілітаризації. Для Сполучених Штатів же, які тепер втручались в усе, що робилось в Європі в галузі озброєння, головним якраз і було втягування ФРН до НАТО. Питання про те, чи буде при цьому створена західнонімецька армія — бундесвер, їх ніби мало цікавило. (Насправді ж вони потурали цьому, оскільки цього бажав канцлер Аденауер). Отже, 18вересня 1951 р. конференція міністрів закордонних справ США, Великобританії та Франції у Вашингтоні прийняла рішення про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Згідно з цим рішенням західнонімецькі контингенти мали включитись до «європейської армії». Ніякого натяку на те, що вони не складатимуть бундесвер, там не було. Для врегулювання відносин трьох держав із ФРН після скасування окупаційного статуту був вироблений проект «Загальної угоди», який був схвалений нарадою міністрів закордонних справ трьох держав за участю канцлера Аденауера в Парижі 22 листопада 1951 р.

Бачучи, що готується ремілітаризація ФРН з вступом її до НАТО, Радянський Союз спробував відвернути це, йдучи на серйозні поступки в питанні створення єдиної Німецької держави. 10 березня 1952 р. посли трьох великих західних держав у Москві отримали ноту радянського уряду, де містився новий проект мирної угоди з Німеччиною. Головним у ньому було те, що Німеччина мала право мати власні збройні сили і військову промисловість, але при нейтральному статусі держави. Всі інші питання Німеччина мала вирішувати самостійно.

Це було щось нове і мало привернути увагу перш за все німців. Але Аденауер не клюнув на принаду і зайняв найнепримиреннішу позицію. Він додержувався яскраво вираженого антирадянського, проамериканского курсу і прагнув домогтися ремілітаризації ФРН шляхом її вступу до НАТО. 25 березня 1952 р. радянську пропозицію було відхилено у зв’язку з «неприйнятністю ідеї німецької національної армії», та необхідністю проведення загальнонімецьких виборів.

26 травня 1952 р. в Бонні представники США, Великобританії, Франції та ФРН підписали Загальну угоду (інша назва — Боннський договір), що передбачала скасування окупаційного статуту й надання ФРН самостійності у внутрішній та зовнішній політиці, за винятком питань, пов’язаних з єдністю Німеччини, з Західним Берліном і укладанням мирних угод. Західні держави залишали за собою право тримати на території ФРН свої війська до досягнення мирного врегулювання з Німеччиною, до її возз’єднання.

Наступного дня, 27 травня 1952 р., в Парижі представники урядів Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії і Люксембургу підписали договір про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Отже, Паризький договір разом з Боннським завершували зусилля із створенню «європейської армії, куди б входили і 12 німецьких дивізій (півмільйона солдатів), яка разом з американськими збройними силами мала стати збройними силами НАТО в Європі. Проте вказані угоди набирали чинності лише після їх ратифікації відповідними парламентами.