В 1950 р. Рада НАТО висунула вимогу включити ФРН в систему «спільної оборони» і створити свої збройні сили в Європі за участю збройних сил ФРН. Головнокомандуючий збройних сил НАТО в Європі генерал Ейзенхауер[1] також вважав підлеглі йому сили недостатньо боєздатними і говорив про бажаність приєднати до них німецькі збройні з’єднання. Це означало б ремілітаризацію Німеччини, що суперечило всім укладеним під час другої світової війни союзницьким договорам. Але «холодна війна» і двоблокове протистояння робило такий поворот подій цілком ймовірним.

Серед західних держав ремілітаризація Німеччини більше всього хвилювала Францію. Проте її уряд переконувався, що як в Саарському питанні, так і в питанні ремілітаризації Німеччини західні союзники, особливо США, не поступляться «загальними інтересами» заради французьких національних інтересів. І ФРН, очевидно, ремілітаризують. Тим більше, що цього дуже хотів уряд Аденауера.

І так, як Шуман своїм планом намагався захистити економічні інтереси Франції, так і французький прем’єр-міністр Рене Плевен намагався якось захистити національні інтереси своєї країни.

Події розвивались так. Намагаючись вибитись з стану окупованої держави, уряд ФРН 29 серпня 1950 р. направив США, Великобританії та Франції «Меморандум з питання про нові принципи взаємин між ФРН й окупаційними державами». В ньому містилось прохання схвалити Декларацію про припинення стану війни між союзницькими державами та Німеччиною, а метою окупації проголосити забезпечення безпеки ФРН від зовнішньої загрози.

12—18 вересня 1950 р. в Нью-Йорку нарада міністрів закордонних справ США, Великобританії та Франції, а також: сесія НАТО прийняли рішення «проголосити намір порушити питання про припинення стану війни з Німеччиною» але зберегти «окупаційний статут». Там же, що особливо хвилювало Францію, було схвалено «німецьку участь» в об’єднаних європейських збройних силах.

Ось тоді то, 24 жовтня 1950р, Плевен і висунув свій план. Сутність його зводилась до того, щоб озброїти німців без озброєння Німеччини. Він пропонував створити «європейську армію», куди входитиме і німецький контингент, при чому цілком і повністю він буде підкорятися командуванню цієї армії, а не уряду ФРН. Складатись він мав з окремих батальйонів — до більш високого рівня німці не допускалися. Не створювалися й німецькі військові інститути. Плевен намагався врятувати Францію від озброєного німецького сусіда.

Попри все німецькі (читай — західнонімецькі) збройні сили мали бути створені, що порушувало ялтинські і потсдамські рішення про демілітаризацію Німеччини. Порушувало також радянсько-англійський договір 1942 р. і радянсько-французький договір 1944 р., за якими сторони зобов’язувались не вступати у ворожі одна-одній блоки. Тому Радянський Союз, протестуючи проти цих порушень, запропонував скликати сесію РМЗС з німецького питання. Але нарада заступників міністрів закордонних справ, скликана в Парижі (працювала з 5 березня по 21 липня 1951 р.) так і не змогла узгодити порядок денний передбаченої РМЗС, і та не відбулась.



[1] Ейзенхауер був призначений головнокомандуючим збройних сил НАТО в Європі 19 грудня 1950 р.