Міжнародні відносини

Створення Ради Європи

Після другої світової війни більшість послаблених західноєвропейських держав «комуністична загроза» штовхнула у бік Сполучених Штатів, де в НАТО їм була підготовлена роль членів, певною мірою підлеглих американському керівництву (що за розміщенням сил було цілком зрозуміло), до того ж, усіх з однаковими правами (принцип «рівноправності» членів НАТО). Практично це означало, що великі європейські держави, такі, наприклад, як Великобританія та Франція, на той час ще величезні колоніальні імперії, не лише опиняться у другорядному становищі відносно США, але ще й «зрівняються» з такими державами, як Люксембург або Ісландія.

Отже, перед багатьма великими «європеїстами», такими як Уїнстон Черчілль або Жан Монне, постала непроста проблема: здобути провідне місце в НАТО і разом з тим зберегти колишню велич Великобританії, Франції та й усієї Західної Європи за тим «ранжиром», який там завжди існував. Тоді й з’явилося, окрім тяжіння до НАТО, жага до створення західноєвропейської інтеграції.

5 березня 1946 р. у Фултоні прозвучав заклик Черчілля до британсько-американського єднання проти комуністичної загрози, а у вересні того ж року Черчілль в університеті в Цюриху проголосив ідею створення «Сполучених Штатів Європи». Скоро на підтримку Черчіллю, який на той час не займав урядових посад, виступив тодішній міністр закордонних справ Великобританії Ернст Бевін, запропонувавши проект Західного союзу. Проте в обох виступах проглядала претензія Великобританії на лідерство у європейському тандемі разом зі згадкою про «особливі відносини» Британії зі США.

Британська ініціатива сколихнула інші чисельні пропозиції. Їх висували соціалісти, ліберали, соціал-християни. До кінця 40-х років були засновані «Соціалістичний рух за Сполучені Штати Європи», «Європейська ліга економічного співробітництва», «Митний та економічний союз», було відновлено «Панєвропейський союз» (1947 р.). Проте об’єднати чи зблизити ці строкаті та різнопланові сили було важко. Виявилось, що та сама Великобританія, піклуючись за збереження зв’язків з країнами Співдружності, ні в чому не готова поступитись встановленими традиціями. Франція, яка в перші повоєнні роки, здавалось, проявляла найбільшу зацікавленість у європейській інтеграції, неприховано претендувала на лідерство та на приєднання до своєї території не лише Саару, але й Руру. Не мали загальної підтримки і бельгійські пропозиції.

Тим часом Сполучені Штати наполегливо перетворювали Західну Європу на головну зону своєї глобалістської діяльності: доктрина Трумена, «план Маршалла», створення НАТО — чого було ще чекати?

3—10 травня 1948р. в Гаазі відбувся перший конгрес, « Європейського руху «, на якому було присутньо близько 800 делегатів від 15 країн Західної Європи. Розрізнені організації були об’єднані в «Європейський рух», його «Національні ради» були в усіх країнах-учасницях. Почесними головами організації були обрані У.Черчілль, Л.Блюм, П.А. Спаак, А. де Гаспері, пізніше — К. Аденауер. Проте повного узгодження всіх питань не сталося. Тривали досить довгі узгодження на різних рівнях. Нарешті 5 травня 1949р. в Лондоні було підписано статут міжнародної міжурядової організації, яка отримала назву Рада Європи.

Створювалось два керівних органи: Комітет міністрів в складі міністрів закордонних справ (засідання закриті) і Європейська консультативна асамблея("засідання відкриті). 10 країн-учасників, що увійшли тоді до Ради Європи, отримували в асамблеї такі квоти: Великобританія, Франція, Італія — по 18 місць, Бельгія, Нідерланди, Швеція — по 6 місць, Данія, Ірландія, Норвегія — по 4 місця і Люксембург — 3 місця. Члени асамблеї призначались кожною країною згідно з її традиціями. Керівні органи Ради Європи знаходились в Страсбурзі. Передбачалось, що Рада Європи — суто західноєвропейська організація: її членами могли бути країни, які прийняли «план Маршалла». Пізніше до неї увійшли інші держави і Рада Європи налічувала 21 члена (1986 р.). Натовської «рівноправності» в ній не було — зберігався європейський квотовий принцип. Спеціально військові і економічні проблеми до компетенції Ради Європи не входили, вона мала вирішувати важливі загальноєвропейські юридичні проблеми, особливо питання захисту прав людини.

Радянський Союз кваліфікував Раду Європи, як ворожу капіталістичну організацію. США поставились до неї позитивно, хоч Рада мала певний натяк на відстоювання політичної незалежності Європи.