Міжнародні відносини
РОЗДІЛ 10. Непростий американський регіон
Американський регіон — два величезних континенти в Західній півкулі, з’єднані між собою досить широким перешийком, розрізаним рукотворним Панамським каналом, істотно різняться між собою і ніколи не були порідненими. Доктрина Монро (1823 р.), яка розшифровувалась як «Америка для Американців», мала і подальший прихований контекст: «Америка для Сполучених Штатів». Здійснювати цей постулат Сполученим Штатам було нелегко і методи здійснення були різними. За часів президента Теодора Рузвельта (1901—1909 рр.) США проголосили відносно Латинської Америки політику «великого дрюка» («біг стік «). І хоч президент Франклін Рузвельт (1933—1945 рр.) змінив її на політику «доброго сусіда», такою відносно Латинської Америки з боку США вона ніколи не була. Сполучені Штати завжди вважали Південний континент зоною свого виключного впливу і намагались не допускати там впливу інших держав.
Обидва Американські континенти ні під час Першої, а ні під час другої світових воєн не зазнавали ніяких ушкоджень. Ні для тогочасної авіації, ні для підводного флоту не було можливостей їх досягти. Це виробило у американців, північних та південних, заспокійливе почуття захищеності сторонніх спостерігачів, які за своїм розсудом можуть вирішувати, чи брати їм участь у війні (таке бажання виникало не дуже часто), чи спостерігати за ходом військових подій, вирішуючи коли і до кого їм вигідніше приєднуватись.
Правда, під час другої світової війни ворог для США був визначений з самого початку — фашистсько-мілітаристський блок, та поспішності США у вступі у війну не спостерігалось. У Рузвельта для цього були досить вагомі причини, у всякому разі США вступили у війну не з власної ініціативи і до того ж вкрай невдало.
Під час другої світової війни у США не було і абсолютної впевненості в тому, що війна не торкнеться власної американської території. Якби впав Радянський Союз, (а на початку Великої Вітчизняної війни американські військові були впевнені, що СРСР буде розбитий) і німецькі сили десь у Південно-Східній Азії об’єднались з японськими, то загроза висадки німецько-японських сил в США була цілком реальною. І тоді «Бабиного яру» можна було б чекати і на широких просторах США, і євреїв в США теж для нього б вистачало...
На щастя, СРСР життям 26-ти мільйонів своїх громадян закрив дорогу гітлерівцям до Америки і «випустив кишки, німецькій армії». (Вибачить мені покійний Черчілль за те, що я часто його цитую!). Японці під час війни в безсилій злобі намагались, коли вітер дув у бік США, запускати бомби на повітряних кулях — може долетять до Америки! І шість з них долетіли, зірвались і вибухнули... На щастя, в пустельних місцевостях. Отже, і в другій світовій благословенна американська земля лишилась недоторканою, американці не мали уявлення про світломаскування, їхні міста вночі сяяли яскравим світлом різнобарвних рекламних вивісок.
Були у різноплемінному американському «сімействі» і свої незгоди. І латиноамериканці — народ не дуже покірний. Аргентина, де була чимала німецька діаспора, куди були вкладені німецькі інвестиції, де шурували гітлерівські агенти, тривалий час підтримувала дружні зв’язки з «тисячолітнім рейхом», але змушена була порвати з ним і оголосити війну Німеччині та Японії, коли вже термін їх існування значно скоротився — 27 березня 1945 р. До того ж, аргентинський диктатор Перон, псуючи нерви адміністрації США, вже після війни вирішив загравати з Радянським Союзом: у квітні 1946 р. до Аргентини прибула радянська торговельна місія, розпочались переговори про встановлення дипломатичних відносин між двома державами[1]. Правда, акції Перона були чистим блефом, і Вашингтон заспокоївся: Перон скоро зайняв «природну», відверто антикомуністичну позицію.
Виникали у Сполучених Штатів прикрощі і з Республікою Панама, де США володіли за правом довічної оренди Панамським каналом з шістнадцятикілометровою зоною вздовж каналу, і окрім того на травень 1942 р. мали 134 військові бази. Панамцям здалася така кількість американських баз на території маленької Панами, та ще й за наявності каналу, надмірною. І вони зажадали від США повернення Панамі 120 баз. США змушені були після війни повернути ці бази, але, як згадує Дюрозель, «громадськість США була глибоко вражена поведінкою панамського уряду»[2]. Вони вважали, що будь-яка держава має радіти наявністю на її території сотень американських баз.
Не оцінила більшість латиноамериканських країн післявоєнної зовнішньої політики США, того, що вони відмовились від ґрунтовних засад доктрини Монро. Те, що США і Канада перейнялись європейськими і азіатськими проблемами на свою користь, не дуже хвилювало латиноамериканців. А ось те, що вони віддавали Європі за доктриною Трумена і «планом Маршалла» беззворотньо гроші, та ще такі величезні, їм не дуже подобалось. Вони «логічно» вважали, що оскільки «Америка для американців», то гроші мали бути віддані американським державам.
Проте Сполучені Штати робили те, що вважали за потрібне, і їх світові інтереси були спрямовані зовсім не на Латиноамериканський континент. Хоча нехтувати цим континентом і забувати, що «Америка для американців», Сполучені Штати не збирались.
