Міжнародні відносини

Перша арабо-ізраїльська війна

Тривалий час, доки вирішувалось питання створення держави Ізраїль, головні зацікавлені сторони не сиділи склавши руки. Якщо коротко сформулювати наміри арабської сторони, то вони зводились до того, щоб «скинути Ізраїль в море». Єврейська сторона готувалась більш ретельно в двох напрямках: по-перше, підготувала для відсічі арабської агресії збройні сили добре озброєні американською та чехословацькою зброєю, по-друге, вступила у таємну змову з еміром Трансіорданії (пізніше — Йорданії) Абдуллою про анексію тієї палестинської території, яка мала стати арабською Палестиною. Отже, ізраїльське керівництво з самого початку прагнуло запобігти створенню арабської Палестини.

Ледь встигли в Тель-Авіві урочисто проголосити створення Ізраїлю, як на щойно створену державу напали сім арабських держав: Єгипет, Сирія, Ліван, Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен та Ірак. Розпочалась арабо-ізраїльська війна (перша), яка тривала з 15 травня 1948р. до 25 січня 1949р. З перших днів війни виявилось, що арабські країни до неї погано готові. На територію Ізраїлю вступили збройні сили Єгипту, Йорданії, Сирії та Лівану. Власне, арабські країни не мали боєздатних збройних сил. Лише Йорданія мала сучасний Арабський легіон, яким командував британський офіцер Глабб-паша.

До того ж, кожна з арабських країн мала власні цілі: Йорданія — захопити якнайбільше території арабської Палестини, включаючи Єрусалим; Єгипет — завоювати частину Негеву та Яффу; Ірак — приєднати частину палестинської території — Дженін та Яффу.

Ми не будемо розглядати хід бойових дій. Скажемо, що з початку арабські сили мали певні успіхи. Але скоро ізраїльські військові сили, добре озброєні («Хаганах» та «Ургун»), натхнені ентузіазмом боротьби за свою щойно створену національну державу, зуміли не лише відтіснити арабські сили, а і почати захоплення палестинських земель, які мали входити до складу арабської держави Палестина. Вони бились завзято, пам’ятаючи слова одного з ізраїльських керівників Ме- нахема Бегіна: «Єврейська зброя визначить кордони єврейської держави».

ООН намагалася втрутитись в події і замирити воюючі сторони. Представник ООН шведський граф Фольке Бернадот зумів домогтися припинення вогню (триваючого з 11 червня до 9 липня 1948 р.), але війна знову продовжувалась, а Бернадот 17 вересня загинув від банди «Штерн»^[1]. Наприкінці війни ізраїльтяни мали повну перевагу, і коли 25 січня 1949 р. військові дії за вимогою ООН було припинено, то від передбаченої резолюцією ООН № 181 арабської держави Палестина вже нічого не залишалось. Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км. цієї території, включаючи західну частину Єрусалиму, до Йорданії відійшло 5,5 тис. кв. км. — західний берег річки Йордан та східна частина Єрусалиму, до Єгипту 258 кв. км. — сектор Газа. З захоплених палестинських земель було вигнано 900 тис. палестинців, які перетворились на біженців. При цьому Бен Гуріон дорікав своїм військовим начальникам за те, що не всі араби-палестинці були вигнані з захоплених Ізраїлем земель.

Отже, кордони держави Ізраїль не стали такими, як передбачала резолюція ООН № 181: вони склались в результаті перемоги Ізраїлю у першій арабо-ізраїльській війні і значно перебільшували передбачені обсяги. У цій війні, як не дивно, Ізраїль підтримували США та СРСР, при чому останній, можливо, більше, ніж його головний супротивник^[2]. Проте отцям-засновникам держави Ізраїль не вдалося досягти бажаної мети: створити сильну національну єврейську державу в умовах безпеки та її широкого міжнародного визнання. Сусідні арабські держави, більше того, арабський світ, не змирились з зухвалим до себе ставленням, з своїм приниженням, з виникненням нелегкої для себе проблеми палестинських біженців і відмовились визнавати існування єврейської держави, укласти з Ізраїлем мирний договір. Арабсько- ізраїльська ворожнеча стала постійним фактором на Близькому Сході і перетворила цей важливий регіон у сферу постійної міжнародної напруженості і арабо-ізраїльських війн, оголошених та неоголошених.