Міжнародні відносини
Створення держави Ізраїль
Радянська версія створення єврейської держави в Криму не набула широкого розголосу і розтанула після кінця другої світової війни, так і не ставши предметом розгляду ні в урядових сферах союзників, ні на міжнародному рівні.
Практичний результат мала інша ідея — створення єврейської держави на ґрунті прабатьківщини євреїв — Палестини. В 1945 р. в Палестині поряд 1 млн 240 тис. арабів-палестинців мешкало 553 тис. палестинських євреїв.
Процес вирішення цього питання був тривалим, складним та досить заплутаним, як більшість близькосхідних проблем. Не вдаючись в його нескінчені нетрі, можна сказати, що за створення держави Ізраїль активно виступали впливові єврейські кола Америки та Західної Європи, а з урядів цю ідею активно підтримували США, а на заключному етапі і Радянський Союз.
У серпні 1945 р. президент Трумен звернувся до прем’єр-міністра Великобританії К. Еттлі з пропозицією допустити у Палестину 100 тис. євреїв з Європи, які стали жертвами нацизму. У відповідь британський уряд створив британсько-американський комітет для вивчення «палестинського питання». Наприкінці квітня 1946 р. комітет представив свої рекомендації: погодились на переселення до Палестини 100 тис. європейських євреїв, при цьому зберігаючи за Британією мандат на Палестину «до закінчення ворожнечі між євреями та арабами». Але конференція арабських держав, що зібралась після цього у Лондоні, рішуче висловилась проти збереження британського мандату і вимагала незалежності Палестини.
Британському уряду дуже не хотілося позбавлятись мандату на Палестину, який давав Британії можливість мати вплив в центрі арабського світу. Проте традиційна британська розумна стриманість спонукала лейбористський уряд Еттлі передати питання на розгляд ООН. Скликана за проханням Великобританії у травні 1947 р. спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН в свою чергу створила комітет з питань Палестини (ЮНСКОП) з представників 11 держав[1], якому доручила вивчити питання і винести свої пропозиції. З вересня 1947 р. пропозиції комітету були представлені Генеральній Асамблеї. Більшість членів комітету рекомендувала створити на території Палестини дві окремі держави — арабську та єврейську, а місто Єрусалим виділити в окрему зону під наглядом ООН.[2] Після нелегкого тривалого обговорення, під час якого СРСР та УРСР завзято виступали за створення самостійної єврейської держави Ізраїль, Генеральна Асамблея прийняла резолюцією № 181: рішення, що відповідало рекомендації більшості міжнародного комітету: Великобританія мала відмовитись від мандату на Палестину; Палестина ділилася на дві держави: арабську, яка складала 46% площі Палестини (11,1 тис кв. км.) з населенням 25 тис. арабів та 10 тис. євреїв і єврейську — державу Ізраїль, яка складала 54% території Палестини (14,1 тис. кв. км.) з населенням 489 тис. євреїв та 407 тис. арабів. Місто Єрусалим мало мати міжнародний статус.
14 травня 1948 р. британські збройні сили були виведені з території Палестини. В ніч з 14 на 15 травня 1948р. було проголошено створення держави Ізраїль. Президентом Ізраїлю став Хайм Вейцман, прем’єр-міністром Бен Гуріон.
Ізраїль негайно визнали США та СРСР.
Оцінюючи факт створення держави Ізраїль підручник з міжнародних відносин для вищої школи[3] вказує: «Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додавались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років».
[1] До складу комітету увійшли представники Австралії, Гватемали, Індії, Ірану, Канади, Нідерландів, Перу, Уругваю, Чехословаччини, Швеції та Югославії.
