Міжнародні відносини
Єгипетсько-британський конфлікт
Одним з перших на Близькому Сході після війни виник єгипетсько-британський конфлікт. Йшлося про те, що Єгипет, який в ході другої світової війни надавав всіляку допомогу британським збройним силам в Африці і боровся проти німецько-італійських збройних сил, прагнув стати справді незалежною державою[1]. Наявність же в Єгипті британських збройних сил робила єгипетську незалежність ефемерною. А Судан Британія вважала своєю територією[2]. Розпочались довгі і безрезультатні британсько-єгипетські переговори. Британська сторона йшла на всілякі витівки, аби зберегти свої позиції в Єгипті, особливо в зоні Суецького каналу, який був найкращим водяним шляхом до найважливіших британських володінь у Південно-Східній Азії — Індії, Цейлону, Бірми, Малайї та ін.
Переконавшись у безплідності переговорів з Британією, Єгипет в січні 1947 р. звернувся до Ради Безпеки ООН, вимагаючи негайного виводу британських військ з території Єгипту та Судану і щоб правління Суданом було передано Єгипту. Але право «вето», яке мала Великобританія в Раді Безпеки, робило цю справу для Єгипту безперспективною. Отже, питання заходило у глухий кут.
У червні 1948 р. британці здійснили в Судані без відому Єгипту політичні реформи, які стали наслідком втрати Єгиптом впливу на Судан. З другого боку, поразка Єгипту у війні з Ізраїлем[3] давала британському уряду підставу «сумніватись у спроможності Єгипту забезпечувати оборону Суецького каналу власними силами». Отже, під час візиту до Каїру британського міністра закордонних справ Ернста Бевіна у січні 1950 р. єгипетському уряду не вдалося досягти бажаних результатів.
Прихід до влади в Єгипті в 1950 р. уряду партії «вафд», яка рішуче вимагала цілковитої незалежності країни, загострила і без того напружені британсько-єгипетські відносини. 8 жовтня 1951 р. прем’єр-міністр Єгипту Нахас-паша денонсував англо-єгипетський договір 1936 р.[4] і проголосив єгипетського короля Фарука королем Єгипту та Судану. В усіх містах Єгипту відбулись масові демонстрації на підтримку цього акту.
Британський уряд заявив про незаконність денонсації в односторонньому порядку англо-єгипетського договору 1936 р. Він не лише залишив свої війська на єгипетській території, але значно збільшив їх кількість, перевищивши 10 тис. Між двома державами виник серйозний конфлікт.
В конфлікт на боці Великобританії втрутився блок НАТО. 13 жовтня 1951 р. США, Франція та Туреччина разом з Великобританією запропонували Єгипту створити «Об’єднане командування на Близькому Сході» — туди Єгипет мав увійти на тих самих правах, як всі Британські домініони — Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Канада, Ірландія. В такому разі Великобританія була згодна денонсувати англо-єгипетський договір 1936 р. та вивести британські війська, «які не підлягатимуть Об’єднаному командуванню». Це означало, що британські війська зможуть «охороняти» тепер Суецький канал як війська «Об’єднаного командування на Близькому Сході». Це була не перша спроба приєднати арабські країни до системи західних антирадянських блоків. Арабські країни в більшості схилялась до неприєднання до ворогуючих блоків, створених супердержавами, прагнули до самостійності ЛАД. Єгипет відхилив цю пропозицію.
Британсько-єгипетська криза набувала великої гостроти і загрожувала перерости межі регіональної. В зоні Суецького каналу, яку британці міцно тримали в своїх руках, все частіше спалахували збройні сутички. 26 січня 1952 р. в Каїрі відбувся масовий народний виступ, під час якого ряд будинків англійців і американців було спалено, вісім англійців було вбито. Черчілль, який тоді знову очолював британський уряд, обмірковував можливість відправки до Єгипту військової експедиції. Переляканий король Фарук відправив у відставку уряд Нахас-паші.
Проте й самому Фаруку недовго залишалось бути на престолі: 23 липня 1952 р. в Єгипті відбувся військовий переворот — начальник генштабу генерал Нагіб, підтриманий групою офіцерів, взяв владу і вигнав короля Фарука з країни. Прихильник Заходу, Нагіб 12 лютого 1953 р. уклав угоду з Великобританією про Судан, за якою відмовлявся від одноосібного володіння Суданом[5]. Йому ніби вдалося врегулювати і британсько-єгипетський конфлікт: 18 червня 1953р. Єгипет було проголошено республікою. 28 вересня між Єгиптом та Великобританією було ніби принципово узгоджено питання про виведення з зони Суецького каналу британських військ. Отже, Нагіб демонстрував прихильність до Заходу і тривоги там не викликав.
Але скоро становище в Єгипті змінилось. Нагіб був відсунутий від влади і на чолі Єгипту став Тамаль Абдель Насер, який плекав великі плани об’єднання арабського світу і повного звільнення його з-під впливу Заходу.
[1] Англо-єгипетський договір 1936 р., хоч і проголошував незалежність Єгипту, передбачав право Британії тримати 10-тисячну армію “поблизу Суецького каналу для забезпечення комунікацій Британської імперії””.
