Міжнародні відносини
Створення блоку СЕАТО
Перша післявоєнна хвиля деколонізації, що охопила країни Південно-Східної Азії, включала також і Філіппіни. Бурхливий підйом національно-визвольного руху, в якому важливу роль відігравала армія Опору Хукбалахап, на чолі з комуністами, спонукав Сполучені Штати, щоб не створювати зайвої напруги, не затягувати з проголошенням незалежності Філіппін. 4 червня 1946р. в Манілі був підписаний договір про підвалини взаємовідносин, а 4липня проголошена незалежність Філіппінської Республіки[1].
Зростання кількості нових незалежних держав у Південно-Східній Азії при значному впливі на них лівих сил, сусідство їх з соціалістичними державами (КНР, КНДР, ДРВ) підштовхувало США до закріплення новостворених держав у сфері свого впливу. Цьому служили укладені Сполученими Штатами в 1951 р. договори про воєнні союзи з Філіппінами (30 серпня), Австралією та Новою Зеландією — АНЗЮС[2] (1 вересня) та Японією (8 вересня)[3]. Проте США прагнули поширити цю систему на континентальну Азію, створити суцільний проамериканский масив держав, який міг би певною мірою протистояти суцільному масиву держав соціалістичних[4]. Після корейської війни США 1 жовтня 1953 р. уклали договір про взаємну оборону з Південною Кореєю (КР).
З метою укладення відповідних воєнних угод з іншими континентальними державами Південно-Східної Азії Джон Фостер Даллес скоро після свого призначення на посаду державного секретаря США відвідав Індію та Пакистан. Індійський прем’єр-міністр Дж. Неру, твердо відстоюючи нейтралістський курс Індії, від воєнного договору відмовився. А Пакистан 19 травня 1954р. підписав із США угоду про взаємодопомогу, маючи на увазі використати її проти тієї ж Індії.
Намір США створити воєнно-політичний блок на зразок НАТО у Південно-Східній Азії зустрів розуміння Великобританії та Франції. Хоча, з другого боку, викликав їх побоювання щоб США не перебрали їх вплив в зонах традиційно британського та французького впливу — Австралії, Нової Зеландії[5] та Індокитаю. Правда, скоро західні держави порозумілися і прем’єр-міністр Великобританії Антоні Іден приєднався до агітації за участь у такому блоці Індії, Індонезії, Бірми та Цейлону. Проте ці держави відмовились брати в ньому участь головним чином через побоювання знову потрапити під вплив великих західних держав. Але і країни, які традиційно підтримували американську орієнтацію (Філіппіни, Пакистан), виступали проти принципу зобов’язання автоматичного вступу у війну (який існував в НАТО).
Нарешті, 6—8 вересня 1954р. в Манілі відбулась конференція восьми держав — США, Великобританії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Філіппіпів, Пакистану та Таїланду, на якій був підписання Договір про оборону Південно-Східної Азії — СЕ АТО. Створений за зразком НАТО, договір передбачав спільні дії для подолання «загальної небезпеки», проте члени блоку мали діяти у відповідності з своїми конституційними процедурами». Тобто принцип автоматичного вступу у війну усувався. В разі виникнення загрози передбачались консультації. Наполягання Даллеса на створенні «мобільних збройних сил» СЕАТО в ході конференції також було відхилено. В окремій заяві США зобов’язувались втручатись у випадку комуністичної агресії. Сфера дії договору розповсюджувалась крім держав-учасників також на Південний В’єтнам, Лаос та Камбоджу, хоча Тайвань та Гонконг (Сянган) в його сферу не включались. Договір був безстроковим, проте кожна держава могла вийти з нього, попередивши про це за рік до виходу. В лютому 1955 р. на першій сесії СЕАТО були створені його керівні органи: Рада союзу та Комітет військових радників з місцем перебування в Бангкоку (Таїланд). В 1957 р. була заснована посада Генерального секретаря СЕАТО, ним став Пот Сарасін (Таїланд).
2 грудня 1954р. США уклали договір про взаємну оборону з гомінданівським урядом (Тайвань).
Таким чином, Сполученим Штатам у певній мірі вдалося створити не лише систему двосторонніх договорів, але і військово-політичний блок країн Південно-Східної Азії, який охоплював Австралію та значну частину Тихого океану з включенням провідних держав Західної Європи та самих Сполучених Штатів. Блок, попри всі декларації[6]про мирні наміри його учасників і невоєнний характер самого пакту, був спрямований проти соціалістичних країн, комуністичних та лівих сил в країнах, які щойно здобули незалежність. Проте повного аналогу Північноатлантичному блоку в Азії у вигляді СЕАТО Сполученим Штатам створити не вдалось. Азіатські країни-члени СЕАТО побоювались знову потрапити в залежність від недавніх колонізаторів, перетворитись на втягнутих у війну за їх інтереси. Великих справ за СЕА- ТО помічено не було, а в 1977 р. блок розпався.
[1] США подбали про повне забезпечення своїх інтересів у щойно створеній державі: в 1946—1947 рр. було укладено ряд договорів, згідно яких США забезпечили собі рівні
3 філіппінцями права в експлуатації природних ресурсів, в ряді галузей економіки, безмитного ввозу товарів, орендного володіння повітряними та морськими базами
1т. ін.
[2] Див. с 77-78.
[3]Див. с. 81.
[4] Геополітично соцтабір в ті часи був розташований злитно, починаючись від країн Східної та Південно-Східної Європи аж до В’єтнаму з Радянським Союзом у центрі.
[5] Велика Британія вважала аномалією те, що не входила до раніше створеного блоку АНЗЮС.
[6] На Манільський конференції була видана “Тихоокеанська хартія”, яка проголошувала наміри учасників мирними засобами сприяти незалежності країн, “народи яких бажають цього та здатні нести пов’язану з цим відповідальність”.
