Міжнародні відносини

Проблеми незалежності Індії та Бірми

Індія була головною та найбагатшою британською колонією, «перлиною британської корони». Уряд Черчілля під час другої світової війни відхилив прагнення Індії отримати незалежність, проте змушений був пообіцяти зробити це після війни.

Рух за здобуття незалежності після війни посилився. В ньому брали участь і індійські збройні сили, головним чином військові моряки. В березні 1946 р. до Індії прибула британська місія, яка у взаємодії з британським віце-королем Індії організувала вибори до установчих зборів, які відбулись в липні 1946 р. До них увійшли найбільш впливові політичні сили Індії^[1], такі як Індійський національний конгрес на чолі з Джавахарлалом Неру (200місць), Мусульманська ліга на чолі з Мох- хамедом Джінна, (75 місць), інші партії (14 місць). Неру та його партія виступали за збереження Індії як єдиної держави, в той час як Мусульманська ліга домагалась утворення за релігійним принципом мусульманської держави Пакистан. Британія підтримувала принцип територіальної цілісності Індії, проте великі мусульманські демонстрації, збройні виступи, що супроводжувались різнею і переросли у громадянську війну, примусили і її погодитись на розділ Індії за релігійним принципом. Після тривалих процедур 15 липня 1946р. в Британській Індії було утворено дві держави — Індію та Пакистан, які змушені були погодитись на статус домініонів. Обидві увійшли до Британської Співдружності.

У квітні 1949 р. на імперській конференції Британської Співдружності в Лондоні було проголошено Індію та Пакистан суверенними республіками із залишенням їх у складі Співдружності.

Проголошення Республіки Індія відбулось у Нью-Делі 26 січня 1950р.

Після здобуття незалежності перед державою постав ряд проблем, пов’язаних з її закріпленням: проблема Кашміру, проблема Гайдарабаду, незалежного князівства всередині Індії^[2], та проблема чужоземних володінь на території Хіндустану (португальського Гоа з населенням понад 600 тис. та п’яти дрібних французьких територій)^[3].

Без великих труднощів для Індії була вирішена проблема Гайдарабаду: скориставшись заворушеннями всередині князівства, Індія восени 1948 р. зайняла своїми військами Гайдарабад і той перейшов до Індії. Досить тривалі переговори з французьким урядом переконали останній у невідворотності передачі своїх володінь Індійській державі, і 1 листопада 1954 р. вони перейшли до Індії.

Значно складніше вирішувалась проблема Гоа. Португальський уряд ніяк не погоджувався поступитися цією індійською територією. Сутички за неї точились всю весну та літо 1955 р., а 15 серпня відбувся навіть «похід на Гоа». Проте до широкого застосування Індією збройних сил справа не доходила аж до грудня 1961 р., коли індійські війська зайняли Гоа.

Дуже важливою Індія вважала проблему Кашміру. Цей регіон, розташований у північно-західній частині Індії та південній частині Пакистану, мав індуське та мусульманське населення. В 1947 р. в західній частині Кашміру спалахнуло повстання, підтримане кочовими племенами з Пакистану, яке переросло у громадянську війну. Індія втрутилась в боротьбу, надіславши війська, Пакистан же підтримував повстанців, офіційно своїх військ не надсилаючи. Проте скоро події переросли на неоголошену індійсько-пакистанську війну. В події втручалась ООН, і на 1 січня 1949 р. збройна боротьба завершилась фактичним переходом більшої частини Кашміру до Індії. В 1954 р. Індія поширила на Кашмір свою конституцію.

Осторонь від індійських територіальних проблем стояла проблема Тибету. Її можна було віднести до «високої державної політики», оскільки на Тибет розповсюджувався суверенітет Китаю (з 1 жовтня 1949 р. — КНР), великого північного сусіда Індії. Від відносин з КНР на той час залежали і відносини Індії з СРСР, супердержавою, яка стало підтримувала шлях до незалежності Індії, а після її здобуття — нейтралістського курсу уряду Неру, всіляко демонструвала дружні відносини до Індії. Тому Індія, хоча і була зацікавлена в автономії Тибету, додержувалась стриманої позиції щодо намірів Мао Цзедуна підкорити Тибет. Коли Мао Цзедун, скориставшись давньою ворожнечею між далай-ламою (резиденція у Лхасі) та панчен-ламою (резиденція в Тачілумбо), створивши народний Тибетський уряд на чолі з панчен-ламою, 24 жовтня 1950 р. направив китайські війська на Лхасу і далай- лама втік до Індії, то Неру, хоч і прийняв його, але заборонив йому політичну діяльність. А втім ставлення Індії до політики КНР щодо Тибету і в ті часи було настороженим, а після розриву між КНР та СРСР стало відверто ворожим.

Боротьбу проти колоніальної залежності вів і народ Бірми. Британський лейбористський уряд К. Еттлі, на відміну від консерваторів хоч і не займав відверто імперської позиції, а все жадав якомога довше утримати Бірму під своєю владою. Він пропонував Бірмі умови отримання незалежності, вироблені «Білою книгою», підготовленою ще урядом Черчілля в травні 1945 р. Вона передбачала збереження колоніальної залежності під виглядом «підготовки до самостійності» аж до грудня 1948 р. Члени організації «Антифашистська народна ліга за визволення» відкинули цю програму і вели збройну боротьбу за незалежність.

В січні 1947 р. уряд Еттлі вів в Лондоні переговори з бірманськими керівниками. За умовами домовленості в Бірмі мав бути встановлений ніби незалежний державний лад, проте зберігалась британська підлеглість. Проведені на підставі цієї домовленості 9 квітня 1947 р. в Бірмі вибори в установчі збори дали абсолютну більшість Народній антифашистській лізі. 17 жовтня 1947 р. між Великобританією і Бірмою був підписаний договір, який визнавав незалежність Бірми. 4 січня 1948р. була проголошена незалежна республіка Бірма, яка відмовилась входити до Британської Співдружності. А 6 січня 1948 р. між Бірмою та Великобританією було підписано військову угоду, за якою між ними встановлювалась тісна військова взаємодія.

Проте ліві сили в Бірмі були сильні, і 13 червня 1948 р. прем’єр- міністр Бірми Такій Ну оголосив, що Бірма прагне «керуватись радянською ідеологією». Це був період популярності комунізму в бідних, знедолених колоніалізмом країнах Сходу. В 1949—1950 рр. в Бірмі йшла боротьба між правими і лівими силами, яка завершилась на користь перших.

В цей період у Південно-Східній Азії здобула також незалежність британська колонія Цейлон (з лютого 1948 — домініон, з травня 1972— суверенна Шрі-Ланки).