Міжнародні відносини
Індонезійська проблема
Народ Індонезії, нідерландської колонії, прагнув до незалежності.[1]На час капітуляції Японії країну займали англійські війська, які мали роззброїти японців. Борці за незалежність Індонезії зіткнулись не лише з опором метрополії — Нідерландів, які нізащо не хотіли позбавитись Індонезії, але і з британськими окупантами, які збройним шляхом підтримували нідерландських колонізаторів[2], і з американським тиском.
10 лютого 1946 р. нідерландський уряд, намагаючись збити хвилю національно-визвольного руху в Індонезії, імітував надання незалежності країні шляхом створення «Індонезійської співдружності». До такої мали увійти всі території, розташовані на островах Малаккського архіпелагу та в західній частині о-ва Нова Гвінея[3]. На чолі мав стояти уряд, очолюваний представником нідерландської королеви. Індонезійці відкинули цей план, вимагаючи, щоб Індонезійська Республіка була визнана незалежною державою. Після нелегких переговорів 15листопада 1946р. були укладені Лінгаджатські (Черібонські) угоди, за якими Нідерланди визнавали де-факто Індонезійську Республіку (на більшій частині о-вів Ява, Мадура та Суматра), яка мала створити разом з о. Борнео та групою островів Великий Схід «Сполучені Штати Індонезії». Вони, в свою чергу, входили б до «Нідерландсько-Індонезійського Союзу». Остаточно угоди були підписані в Джакарті 25 березня 1947 р. З боку Нідерландів це був хитромудрий варіант утримання Індонезії у повному складі під своїм пануванням.
Лінгаджатські угоди не змогли припинити збройної боротьби між голландськими колонізаторами та національно-визвольними силами Індонезії. Диктат індонезійського губернатора Ван Моока посилився. 16 червня 1947 р. він надіслав уряду Індонезійської Республіки ультиматум, який грубо порушував суверенітет Індонезії. 28 червня цей ультиматум у своєму меморандумі підтримав генеральний консул США, а після цього і британський представник. А голландці вдалися до «операції силами поліції», тобто до застосування зброї проти індонезійців.
Радянський Союз давно привертав увагу міжнародної громадськості до подій в Індонезії. 21 січня 1946 р. з засудженням збройної боротьби проти борців за незалежність Індонезії виступив в Раді Безпеки міністр закордонних справ Української РСР Д. Мануїльський[4]. Розклад сил в ООН («машина голосування») на той час була на користь Заходу і виступ українського дипломата не міг істотно вплинути на хід подій. А от коли 30 липня 1947 р. в Раді Безпеки представник Індії визнав дії Нідерландів такими, що являють собою агресію і загрожують міжнародному миру, так само оцінив їх і представник Австралії, то це примусило Раду Безпеки призначити між Нідерландами та Індонезією американський арбітраж. Але той нічого не дав. Запекла збройна боротьба в Індонезії продовжувалась.
9 серпня 1947 р. губернатор Ван Моок оголосив всі території, зайняті нідерландськими військами, власністю Нідерландів. Він зібрав у Джакарті (тоді Батавія) представників десяти невеличких автономій, які за його вимогою створили «Сполучені Штати Індонезії» і навіть запросили вступити до них Індонезійську республіку. Щоб закріпити досягнення Моока, в Батавії створили «Тимчасову індонезійську раду». В той же час на борту американського корабля «Ренвіл» Посередницька комісія ООН (США, Бельгія, Австралія під головуванням США), підіграючи Нідерландам, прийняла кілька угод, які змінювали зміст Лінгаджатських угод ще більше на користь Нідерландів. 2 лютого 1948 р. новий прем’єр-міністр Індонезії Хатта погодився з Ренвільськими угодами.
На 10 січня 1949 р. було призначено проголошення «Сполучених Штатів Індонезії» суверенною державою, уряд якої мав очолити Ван Моок.
Така одностайність Заходу у підтриманні влади Нідерландів над Індонезією пояснювалась тим, що серед патріотичних сил, що відстоювали незалежність Індонезії, провідну роль відігравали ліві на чолі з комуністами, президентом Індонезійської Республіки був комуніст Сукарно. Прихильність значної частини індонезійського народу до лівих сил визначалась традиційним незадоволенням правлінням нідерландських колонізаторів. Проте були в Індонезії і кола, які виступали проти комуністів. Наприкінці 1948 р. в країні спалахнула громадянська війна, під час якої чимало провідних діячів компартії загинули. Цим скористались нідерландські війська для нового наступу в грудні 1948 р. Вони захопили значну територію Індонезійської Республіки, заарештували президента Сукарно та більшу частину уряду, захопили столицю Джакарту.
Така «операція силами поліції», як її іменували нідерландські колонізатори, викликала негативний міжнародний резонанс. В ООН проти нідерландських колонізаторів різко виступили СРСР, Польща та інші держави. Протест заявили і ті індонезійські самоврядовані «держави», які перебували під значним впливом Нідерландів. Прем’єр Індії Неру на початку січня 1949 р. скликав у Нью-Делі з’їзд азіатських держав[5] , який прийняв вимогу про повернення Індонезійській Республіці всіх захоплених територій і виведення з неї іноземних військ. Проблема розглядалась у Раді Безпеки, яка 21 січня 1949 р. прийняла рішення про припинення нідерландської інтервенції та влаштування індонезійської державності. Нідерланди змушені було повернути захоплені індонезійські території і звільнити заарештованих індонезійських керівників. На проведеній в Гаазі 23 серпня — 2листопада 1949р. конференції «круглого столу», де були присутні крім представників Нідерландів та Індонезійської Республіки ще п’ятнадцять індонезійських автономій, останні стали на бік індонезійської єдності. Було вирішено передати верховну владу «Сполученим Штатам Індонезії», але при цьому створити «Нідерландсько-індонезійський Союз» під верховною владою нідерландської корони. 27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про передачу верховної влади Індонезії на вказаних засадах. Але 15 червня 1950р. Індонезія відмовилась від нідерландської залежності і назвала свою державу Індонезійською Республікою. «Нідерландсько-індонезійський Союз» перестав існувати. У вересні 1950 р. Індонезія стала членом ООН.
[1] Після захоплення Індонезії японські загарбники демагогічно проголосили про ліквідацію панування західних колонізаторів, хоча встановили жорсткий окупаційний режим.
