Міжнародні відносини
Женевська конференція 1954 р. з корейського та індокитайського питань
Воєнні події у двох азіатських країнах — Кореї та В’єтнамі обернулися негативним фактором для соцтабору. Воєнна авантюра в Кореї поставила під загрозу існування КНДР і призвела до необхідності для її захисту піти на втручання у війну збройних сил комуністичного Китаю, що загрожувало обернутись початком третьої світової війни. Восьмирічна ж війна у В’єтнамі, під час якої обидві воюючі сторони отримували велику підтримку від держав-суперників — Франція від США, а ДРВ від КНР і СРСР, ставила під загрозу існування соціалістичної ДРВ. Отже, Радянський Союз був тепер зацікавлений у припиненні цих війн і міжнародному визнанні двох азіатських соціалістичних держав — КНДР і ДРВ на умовах статус-кво.
Ось чому під час наради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобританії та Франції, що відбувалась в Берліні 25 січня — 18 лютого 1954 р., радянська сторона наполягала на скликанні в Женеві конференції для мирного врегулювання в Кореї та припинення війни у В’єтнамі. Західні держави, які з свого боку не бачили сприятливих перспектив у цих війнах, сприйняли радянську пропозицію і змушені були також погодитись на участь в конференції КНР.
Певний вплив на рішення Женевської конференції мала конференція прем’єр-міністрів п’яти азіатських держав — Індії, Пакистану, Бірми, Індонезії та Цейлону, яка відбувалась 28 квітня— 2 травня 1954р. в Коломбо (Цейлон)— майже одночасно з Женевською конференцією і рішуче вимагала припинення тривалої війни в Індокитаї та визнання незалежності держав Індокитаю. Той факт, що серед учасників конференції в Коломбо були країни, на яких у Південно-Східній Азії намагались спиратись США (Пакистан) та Великобританія (Індія, Бірма), не могло не впливати на позицію цих держав в Женеві.
Женевська конференція міністрів закордонних справ п’яти великих держав з корейського та індокитайського питань відбувалась 26 квітня— 21 липня 1954 р. і розпочалась з обговорення корейського питання. Йшлося про заходи з об’єднання Кореї. Питання зайшло в глухий кут через неможливість узгодити позиції КНДР та Корейської Республіки: якщо перша вимагала міждержавних рівноправних переговорів [2] проміж двох корейських держав, то друга в особі Лі Син Мана ні за яких умов не бажала визнавати державний статус КНДР і наполягала на проведенні загальнокорейських вільних виборів під наглядом ООН.
Корея залишилась роз’єднаною на дві держави — Північну, соціалістичну КНДР та Південну, буржуазну Корейську Республіку. Кордон між ними, як і до війни, пролягав через 38 паралель. Отже, корейська війна, розпочата соціалістичною Північно-корейською державою з метою швидкого захоплення Південної Кореї та перетворення усієї Кореї на соціалістичну, не виправдала сподівань її організаторів і принесла корейському народу великі жертви та страждання.
Переговори з індокитайського питання, що розпочались 8 травня, проходили досить тяжко. Слідом за виступом міністра закордонних справ Франції Жоржа Бідо, який 10 травня виклав своє бачення замирення у В’єтнамі, виступив заступник прем’єр-міністра ДРВ Фам Ван Донг з своїм планом врегулювання в Індокитаї. План передбачав визнання Францією повної незалежності усіх трьох індокитайських країн — В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, виведення з Індокитаю всіх французьких військ, проведення в трьох звільнених країнах загальних виборів і створення єдиних урядів, які визнаватимуть економічні та культурні інтереси Франції в Індокитаї та можуть увійти у Французький союз на підставі добровільності.
Така позиція здавалась Бідо надто жорсткою, і він погодився на двосторонні закриті переговори з представниками ДРВ із узгодження цих умов. Проте вони були перервані внаслідок протесту США через свого посла у Парижі. Державний секретар США Даллес висловлював готовність США до спільних з Францією дій проти комуністичних сил в Індокитаї — тепер вже без участі Великобританії. Але французький уряд Ланьєля-Бідо доживав останні дні: 10 червня 1954 р. противник Ланьєля соціаліст Мендес Франс, виступаючи у Національних зборах, звинуватив уряд Ланьєля-Бідо у зриві діалогу з Фам Ван Донгом і намаганнях спільно з американцями спровокувати у В’єтнамі загальну війну. І уряд Ланьєля впав.
Новий французький уряд Мендес Франса заявив, що піде у відставку, якщо до 20 липня не досягне припинення війни в Індокитаї.
18 червня Мендес Франс та його заступник Шовель вступили в контакт з Фам Ван Донгом, довівши до його відома, що якщо той відмовлятиметься від припинення війни, то до В’єтнаму прибудуть нові регулярні французькі війська. Виникли складності і з американською делегацією: Даллес, аби показати незадоволення політикою замирення, категорично відмовився прибути до Женеви особисто. І довелося вести додаткові переговори, щоб він прислав помічника — державного секретаря генерала Бедела Сміта. Цей американський делегат докладав неабияких зусиль для зриву переговорів про перемир’я і до продовження війни.
Радянська і китайська делегації, навпаки, намагались домогтися миру в Індокитаї. Перша висунула «п’ять пунктів», в яких пропонувалось укласти перемир’я і діяти після цього. Китайська делегація, крім конкретних пропозицій щодо припинення вогню, впливала на Фам Ван Донга, натхненого військовими успіхами В’єтміню, щоб схилити його до миру. На заключному етапі конференції голова китайської делегації Чжоу Еньлай вів двосторонні переговори з Мендес Франсом в Берні, формально, поза конференцією. (Представники інших країн також вдались до двосторонніх переговорів). Останні труднощі звелися до визначення складу нейтральної комісії, яка мала контролювати виконання рішень конференції, демаркаційної лінії, що відділяла ДРВ від Південного В’єтнаму, та терміну проведення загальнов’єтнамських виборів, які б об’єднали В’єтнам. В решті решт було узгоджено, що комісія складатиметься з представників Індії, Канади та Польщі під головуванням індійського представника; що демаркаційна лінія пройде через 17 паралель (Бедел Сміт наполягав на 18 паралелі), а вибори відбудуться в Лаосі та Камбоджі в 1955 р., а у В’єтнамі в 1956 р.
Нарешті 21 липня 1954р, представники збройних сил Франції та ДРВ підписали угоду про перемир’я, яка розповсюджувалась на В’єтнам, Лаос та Камбоджу. Заключна декларація Женевської конференції зобов’язувала її учасників поважати суверенітет, незалежність, єдність та територіальну цілісність індокитайських держав, не допускати втручання в їх внутрішні справи.
Представник США відмовився від підписання цього документу. Висловлював своє незадоволення цим документом і прем’єр-міністр Південного В’єтнаму Нго Дінь Дьєм. Це дало йому можливість за підтримки американців відмовитись від проведення виборів, передбачених Женевською конференцією.
Через кілька днів після завершення Женевської конференції Рада національної безпеки США під головуванням президента Д. Ейзен- хауера дійшла висновку, що Женевські рішення матимуть «катастрофічні наслідки для впливу США у Південно-Східній Азії».
Франція змушена була повністю відмовитись від володіння Індокитаєм і вивести звідти свої війська, що не могло не позначитись на посиленні національно-визвольних рухів в її північно-африканських колоніях.
