Міжнародні відносини
Корейська війна 1950—1953 рр.
Невдала спроба корейського комуністичного керівництва розповсюдити свою владу на всю Корею шляхом виборів до Верховних народних зборів не зупинив їх у прагненні приєднати до КНДР і Південну Корею. Приклад сусіднього Китаю, де комуністична влада була встановлена шляхом перемоги у громадянській війні, породив ідею за допомогою досить сильної північно-корейської армії, озброєної радянською зброєю, напасти на Південну Корею, де ще майже не було збройних сил, і діючи швидко і рішуче, вирішити це завдання. Приклад того ж Китаю, який, за уявленням комуністів, Сполучені Штати «відпустили», не надіславши свої війська для допомоги гоміндану, дозволяв розраховувати, що тим більше вони не стануть втручатись в справи маленької Кореї, де все мало відбутись «блискавично». Більше того, збройні сутички вздовж 38 паралелі виникали часто і міжнародна громадськість до цього встигла звикнути.
Сталін спочатку ставився до цієї авантюри негативно. Згодом він змінив своє ставлення, вважаючи, що становище на Далекому Сході і в світі змінилось — американці втратили монополію на атомну зброю і поруч з Кореєю з’явився комуністичний Китай. І Сталін зняв своє «табу». Тим більше, що цей експеримент дозволяв перевірити наскільки Захід здатний рішуче реагувати на дальше просування комунізму за рамки свого панування.
Отже, радянське керівництво припускалося двох помилок: стратегічної — допускалась загроза переростання «холодної війни» на гарячу аж до рівня третьої світової; і тактичної — на той час радянський представник Яків Малік був відсутній в Раді безпеки ООН[1].
25 червня 1950р. війська КНДР напали на Корейську республіку[2]і, користуючись слабким опором, стали швидко просуватись на південь. Сеул був захоплений за три дні, на 13 вересня північнокорейські війська зайняли 95% території Кореї з 97% населення півострова.
На відміну від очікуваного, Сполучені Штати дуже гостро реагували на корейські події. Вже 25 червня (в Кореї було 26 червня) уряд США звернувся до Генерального секретаря ООН з проханням негайно скликати Раду Безпеки. 26 червня скликана Рада Безпеки визнала КНДР агресором і зажадала виведення її військ на північ від 38 паралелі, А 27 червня США, домоглися рішення Ради Безпеки про застосування проти КНДР військових санкцій. Нагадаємо, що це могло статися внаслідок відсутності в Раді Безпеки представника СРСР, постійного члена Ради.
Віднині військові дії в Кореї зазнали істотних змін. Було зрозуміло, що північнокорейські війська не в змозі подолати сили оонівських військ у кількості 15 дивізій, які репрезентували 15 держав, а складались головним чином з американських збройних сил і діяли під командуванням генерала Макартура. І хоч Радянський Союз надіслав на допомогу КНДР відбірну авіаційну дивізію під командуванням генерала Кожедуба і радянські аси діяли вдало, американці тіснили північнокорейськькі війська на північ і на 1 жовтня 1950 р. вийшли на межу 38 паралелі.
Радянський Союз завмер в очікуванні: чи зупиняться війська ООН, відбивши комуністичний напад? Чи підуть далі, у наступ на соціалістичну КНДР? На полі бою вирішував Макартур, і війська ООН під його командуванням рушили вперед, захоплюючи північнокорейську землю.
Сподіватись на те, що без застосування надзвичайних заходів з боку комуністичних сил можна буде щось радикально змінити, було нереально. Створювалась ситуація, коли не КНДР приєднає до себе територію КР, як сподівались комуністичні лідери, а навпаки, до Південної Кореї, капіталістичної Корейської Республіки, приєднається територія Північної Кореї, соціалістична КНДР перестане існувати. Це могло стати загрозливим прецедентом для інших соціалістичних держав.
Просування військ ООН під командуванням Макартура північно- корейською територією було навальним, територія КНДР закінчувалась.
Але коли оонівські війська вийшли вже на корейсько-китайський кордон, де Корею від Китаю відділяла річка Ялу, то 16 жовтня 1950р. з Китаю, форсуючи Ялу, на територію Кореї линули маси китайських військ у кількості 20 дивізій під командуванням генерала Пин Дехуея. І ситуація на фронті в Кореї змінилась: за кілька днів, починаючи з 25 жовтня, сили ООН стали швидко відступати, аби не потрапити в оточення.
Корейська війна ще й досі приховує деякі свої таємниці. Однією з найтаємніших є питання про появу в Кореї китайських «добровольців». Адже всім було зрозуміло, що на територію Кореї на допомогу військам КНДР у боротьбі проти військ ООН, а фактично збройних сил США, вийшли кращі сили регулярної армії КНР на чолі з її головнокомандуючим генералом Пин Дехуеєм. Спростувати їх статус «добровольців» було легше легкого. Але таке спростування означало б, що в Корейську війну втрутилась КНР, її уряд. А це б тягло за собою війну США та інших держав, сили яких включались до військ ООН, проти КНР. А воєнним союзником КНР за таких обставин мав би бути Радянський Союз. Спростовувати фальшивий статус китайських регулярних військ як «добровольців» ніхто не став. Сполучені Штати обмежились протестом в Раді Безпеки проти таких дій, проте КНР за старанням тих самих США не була ні членом Ради Безпеки, ні взагалі членом ООН. Отже, виходило так, що фальшивість «добровольців» всіх влаштовувала.
Загадкою було інше. Справа в тому, що хоч Мао Цзедун в ті часи і виступав з войовничими заявами на адресу США («паперовий тигр» і т. ін.), але в дійсності його дуже непокоїла можливість війни. Китай, який воював з Японією з 1937 по 1945 р., в якому з 1945 по 1949 рр. йшла запекла громадянська війна, був дуже виснажений і воювати у великій війні не міг. І тому у першій же розмові з Сталіним 16 грудня 1949 р. Мао Цзедун допитливо дізнавався у Сталіна, чи не загрожує Китаю нова війна. Сталін тоді заспокоїв співрозмовника, сказавши, що проти Китаю просто нема кому воювати: Японію розгромлено і вона не скоро стане на ноги, а США не наважиться на війну з КНР. «Хіба що Кім Ір Сен піде на Китай», — пожартував Сталін.
Тепер Кім Ір Сен знаходився перед загрозою повної поразки, і Китай рятував його від цього шляхом вступу у війну проти військ ООН, а фактично — проти американських військ. Єдине, що відділяло тепер КНР формально від війни з США, була тонесенька «перегородка» у вигляді статусу «китайських добровольців», спростувати яку було зовсім легко. Що спонукало Мао Цзедуна на такий ризик? Як протікали переговори з цього приводу між КНР і СРСР? Які гарантії від СРСР отримував китайський лідер? На ці питання ми й досі не маємо відповіді.
А оонівські війська відступали. Генерал Макартур, який за довгі роки перебування далеко від Америки звик до абсолютної влади, змушений був поквапливо відходити, аби не потрапити в полон до китайців, цих комуністів...
4 січня 1951 р. «китайські добровольці» взяли Сеул. Гарячі голови в США радили президенту Трумену застосувати атомну бомбу. На щастя, Трумену вистачило розуму не піти на це. Але світ хвилювався: китайці — це дуже серйозно, їх союзник —Радянський Союз.
В січні 1951 р. конференція Британської Співдружності в Лондоні висунула план врегулювання корейського питання: припинити вогонь в Кореї, скликати конференцію великих держав для обговорення і вирішення проблеми Кореї, Тайваню, прийняття КНР до ООН. Найближчий союзник США — Великобринія з домініонами готова були піти на поступки заради збереження миру.
Радянський Союз, бачучи, що корейська війна перетворилась на загрозливий збройний конфлікт з непередбаченими наслідками, з свого боку намагався його загасити. 1 серпня 1950 р. Малік нарешті по- вернувя до Ради Безпеки (це було ще коли Макартур наступав) і виступив по американському радіо з закликом припинення корейської війни. Корейським питанням активно займалось ООН.
Проте на початку 1951 р. становище в Кореї знову змінилось на користь сил ООН: Макартур зробив те, що за тих умов мав давно зробити. Користуючись наявністю у американців значних військово- морських сил, він висадив на півночі Кореї, в Ушхоні, в тилу китайських сил, великий десант, який створив серйозну загрозу військамм Пин Дехуея. І той змушений був припинити наступ і перекинути війська на північ для ліквідації загрози, яка там виникла.
Макартур знов став тіснити на північ корейсько-китайські сили. Він знову відчув свою силу, став повновладним володарем становища і в березні 1951 р. зробив безпрецедентний крок: не проконсультувавшись з Вашингтоном, продиктував КНДР свої жорсткі умови перемир’я, загрожуючи в разі їх відхилення перенести військові дії на територію Китаю. Це викликало переполох не лише у Вашингтоні, але і у європейських союзників США. І 11 квітня 1951 р. Трумен був змушений відправити генерала Макартура у відставку. Місце Макартура зайняв генерал Метью Ріджвей, що навряд чи могло щось змінити у ході подій в Кореї.
Війна тривала, проте обом сторонам було вже зрозуміло, що при тому співвідношенні сил досягти перваги у зіткненні двох систем жодна з сторін не бажала.
23 червня 1951 р. Яків Малік, тоді радянський представник в ООН, виступив по американському радіо з заявою, в якій твердив про можливість мирного співіснування двох систем, запропонував розпочати мирні переговори в Кореї. Американська сторона не була зацікавлена у продовженні війни, і 30 червня генерал Ріджвей з свого боку запропонував почати переговори. Мирні переговори розпочались 10 липня в Кесоні (неподалік 38 паралелі, «у нейтральній зоні»), проходили тяжко і перервались через те, що 10 вересня літаки США бомбардували Кесон. Поновились переговори 21 жовтня у Панминчжоні й тривали, здавалось, нескінченно.
Навесні 1952 р. командуючого Ріджвея змінив американський генерал Кларк, прибічник активних дій з метою «звільнити Корею». Дуже ратував за «звільнення Кореї» посол США «в Китаї» (на Тайвані) Роберт Мерфі. Військові ж дії в Кореї продовжувались, хоч втратили первинну гостроту і точились в основному в районі 38 паралелі.
Так минув рік 1952, розпочався 1953. В США в Білий дім прийшов новий президент Дуайт Ейзенхауер. В СРСР 5 березня 1953 р. помер Сталін. А сторони — представник ООН (американець) і представник КР, з одного боку, та представник КНДР і представник «китайських добровольців», з другого, домовитись ніяк не могли. Останнім моментом, який затягував справу, було питання про обмін військовополоненими. Американці не хотіли передавати корейців з півночі, які не бажали повертатись у «соціалістичний рай». Представник КНДР наполягав: віддавати всіх. Кінець-кінцем погодились обмінювати «всіх-на-всіх». Але Лі Син Ман дав «втекти» 27 тисячам північноко- рейським полоненим — до КНДР вони не повернулись. Нарешті, 27 липня 1953р. перемир’я у Панминчжоні було підписано на умовах територіального статус-кво — 38 паралель. Війна, яка тривала понад три роки, припинилась.
Вона дорого коштувала всім учасникам, особливо постраждав народ Кореї — крім величезних руйнувань чотири мільйони корейців було вбито, поранено і пропали безвісти. КНР втратила один мільйон військовослужбовців. Американці втратили 54 тис. убитими, 100 тис. пораненими, всі їх полонені льотчики загинули в радянських таборах.
