Міжнародні відносини

Велика Китайська проблема

Китай зазнав японської агресії одним з найперших — в 1931—1932 рр. Японія захопила Маньчжурію і створила там свою маріонеткову державу Маньчжоу-Го. В 1937 р. Японія відверто напала на Китай і почала боротьбу за його захоплення. Японсько-китайська війна, таким чином, тривала до 1945 р., до самої капітуляції Японії. Отже, Китай під час другої світової війни став на Далекому Сході головним союзником Сполучених Штатів у війні проти Японії.

Особливість внутрішнього становища Китаю полягала в тому, що в країні існувала сильна компартія, яка мала свої збройні сили. Вони так само, як урядова гомінданівська армія, воювали проти японських військ, В той же час в країні точилася громадянська війна між урядовими гомінданівськими силами і збройними силами комуністів.

Радянський Союз під час війни підтримував з Китаєм, однією з п’яти великих держав антигітлерівської коаліції, дружні відносини і не втручався у внутрішні справи Китаю. Сталін тоді називав керівника Гоміндану Чан-Кайші китайським патріотом і ніби не підтримував Китайську компартію у її боротьбі проти уряду. Після вступу у війну з Японією Радянський Союз 14 серпня 1945р. уклав з Китаєм «Договір про дружбу і союз» терміном на 50 років. Тоді Сталін вважав Китай американською зоною впливу.

Сполучені Штати дійсно приділяли Китаю, країні з 600-мільйон- ним населенням, велику увагу. В Китаї наприкінці війни висадились американські війська в кількості 113 тис. чол. Американський посол в Китаї в 1944 р. Патрік Херлі прикладав великих зусиль, щоб зробити з Китаю буржуазно-демократичну державу з конституційним устроєм і коаліційнім урядом. Для цього треба було замирити гомінданівців з комуністами, і Херлі прикладав до цього багато зусиль. Він домігся того, що наприкінці серпня 1944 р. до Чанцуню, тодішньої столиці гоміндану, прибули керівники КПК Мао Цзедун та Чжоу Еньлай.

43 дні тривали їх переговори з керівниками гоміндану, і 10 жовтня 1944 р. було опубліковано комюніке, в якому обидві сторони заявляли про свій намір «рішуче уникати громадянської війни».

І майже одразу після цього громадянська війна спалахнула з новою силою. Чан Кайші, користуючись перевагою тоді урядових збройних сил, прагнув зброєю підкорити своїх суперників.

Після закінчення війни, наприкінці листопада 1945 р., до Китаю прибув посол США з особливих доручень генерал Джордж Маршалл^[1]з настановою застосувати більш гнучкі методи для досягнення мети. Спочатку здавалось, що Маршалл досяг успіху — у січні і лютому 1946 р. він зумів домогтися підписання трьох угод. Перша з них передбачала припинення вогню на території всього Китаю, в другій йшлося про процедуру скликання Національних зборів, третя визначала пропорцію урядових та комуністичних сил — 5 до 1. Проте ці домовленості ні до чого не призвели. Більшість цих угод була розірвана. Ж.-Б. Дюро- зель покладає за це відповідальність на Гоміндан і Сполучені Штати: «Чан-Кайші не мав жодної довіри до комуністів і планував підкорити їх з допомогою сили»^[2]. Проте й комуністи не йшли на поступки: коли 15 листопада 1946 р. в Китаї були скликані Національні збори, які прийняли демократичну конституцію, то компартія не визнала її.

Труднощі в Китаї спонукнули Держдепартамент надіслати на допомогу Маршаллу досвідченого дипломата Лейтона Стюарта. Але й це не допомогло.

В той час як Маршалл намагався грати роль безстороннього арбітра, американський уряд і далі надавав військову допомогу Чан-Кайші, постачаючи йому зброю у величезній кількості. Відчуваючи підтримку, Чан-Кайші «прагнув до повного розриву з комуністами», — пише Ж.-Б. Дюрозель^[3].

Розчарований провалом своєї місії, Маршалл змушений був відмовитись від посередництва. Відкликаний до Вашингтону, він поїхав глибоко розчарований, переконаний в тому, що одвічна бідність і злидні китайського народу створили в Китаї той грунт, на якому успішно проростає комунізм. Призначений 7 січня 1947р. на посаду держсекретаря США, Маршалл прагнув захистити від комунізму Європу: адже у збіднілій, зруйнованій війною Західній Європі після війни в багатьох країнах комуністи отримали чимало місць в парламентах, а у Франції та Італії вони навіть зайняли місця в уряді. Маршалл з підтримки президента Трумена кинувся «рятувати Європу»: 5 червня 1947 р. він виступив з своїм планом допомогти Європі, «планом Маршалла»^{[4] [5]}.

У Китаї ж, «на угноєній бідністю землі», американська допомога гомінданівцям результату не дала. Хоча вона в цілому за 1945—1949 рр. перевищила 2,2 млрд дол., гомінданівці на осінь 1949 року були в основному вигнані з території континентального Китаю на о-в Тайвань та Пескадорські о-ви (Пянхулідао). Деякі гарячі голови в США навіть закликали уряд використати американські війська, що були в Японії під командуванням генерала Макартура, проти комуністичних сил в Китаї. Але цього не відбулось. Радянські керівники розцінили це таким чином, що США змушені були відмовитись від Китаю, «здали Китай». Після заняття радянськими військами Маньчжурії, в серпні— вересні 1945 р., радянська допомога комуністичним силам Китаю була відчутною і вирішальною.

1 жовтня 1949р. було проголошено Китайську Народну Республіку (КНР)³. Уряд КНР оголосив про свій намір установити нормальні відносини з усіма країнами на засадах рівності та поваги суверенітету, включаючи і капіталістичні країни. Разом з тим, керівництво КНР висунуло гасло «триматися однієї сторони», тобто країн соціалістичного табору, в першу чергу СРСР. Для комуністичного керівництва Китаю це було просто необхідно, зважаючи на відверто ворожу політику США щодо КНР. США відмовлялись визнавати КНР, всіляко підтримували гомінданівське представництво в ООН, розглядали КНР як просування радянської могутності на Азіатський континент, як комуністичну загрозу іншим країнам Азії. Існування чанкайшистського режиму на Тайвані, недопущення КНР в ООН і всіляка підтримка Сполученими Штатами Чан-Кайші вписувалось в політику «стримування» комунізму.

Радянський Союз оцінив створення КНР як велику перемогу світових комуністичних сил, як підтвердження марксистсько-ленінської теорії про неминучість перемоги комунізму в усьому світі. СРСР одразу ж визнав КНР і розірвав дипломатичні відносини з урядом Гоміндану. 23 листопада 1949 р. радянський міністр закордонних справ А. Ви- шинський на сесії Генеральної Асамблеї ООН заявив, що СРСР не визнає делегацію гоміндану, як офіційного представника Китаю в ООН. Представник СРСР в Раді безпеки Яків Малік, протестуючи проти представництва там гомінданівського Китаю, залишив Раду Безпеки, намагаючись цим розвалити її роботу.

Але головним моментом у встановленні радянсько-китайських відносин був безпосередній контакт між Мао Цзедуном і Сталіним. 16грудня 1949р. Мао Цзедун прибув до Москви і пробув в СРСР два місяці, до 17лютого 1950р. Зміст переговорів і стосунки між Сталіним і Мао Цзедуном були предметом державної таємниці.

Тепер нам відомі деякі їх подробиці^[6], і ми можемо зробити певні висновки.

Мао Цзедун їхав до Москви з великими сподіваннями^[7]. Комуністичний уряд Китаю розраховував отримати від СРСР найширшу допомогу не лише в політиці, а і у інших галузях: військовій, економічній, ідеологічній, соціальній тощо. Але особливо китайського комуністичного керівника цікавило встановлення приватного контакту з «генієм людства усіх часів і народів», запозичення для себе його досвіду в широкому спектрі: манері поведінки, веденні справ, в надбанні того безмежного авторитету, яким Сталін, при всьому негативному ставленні до нього керівників Заходу, користувався в світі. Якщо сказати коротко, то Мао Цзедун їхав до Сталіна, щоб отримати від нього, якщо не пряму згоду, то хоч прихильність до претензії Мао стати в комуністичному світі, у тому «ранжирі», який там неофіційно існував, імідж комуністичного «лідера № 2», наступний після Сталіна, його спадкоємця і наступника.

Можна сказати, що в Москві Мао Цзедун отримав те, на що міг сподіватися, а може й більше. Почесті щодо китайського керівника були максимальні, угоди, підписані між СРСР і КНР, задовольняли вимоги, з якими той їхав до радянської столиці. 14 лютого 1950 р. в Москві були підписані три угоди: Договір про дружбу, союз та взаємодопомогу між СРСР та КНР, Угода про Китайську Чанчунську залізницю, Порт-Артур та Дальній, а також Угоду про надання Радянським Союзом кредиту уряду КНР в 300млн доларів. Перший договір замінив радянсько-китайський договір з урядом Чан-Кайші від 14 серпня 1945 р., був спрямований «проти агресії з боку Японії або будь-якої іншої держави» і передбачав широку взаємодопомогу та співпрацю в різних галузях; другий передбачав відмову СРСР від усіх майнових прав, які СРСР за договором від 14 серпня 1945 р. повертав собі в Маньчжурії; третій надавав КНР кредит на виключно сприятливих умовах (1% річних). Отже, Сталін проявив до КНР безпрецедентну в міжнародних відносинах щедрість в розрахунках на те, що керівництво КПК буде діяти в повному узгодженні з керівництвом КПРС^[8].

Проте ще за життя Сталіна у відносинах між КНР та СРСР з’явились хмари: Москва порушувала принцип рівноправності між двома соціалістичними державами. За життя Сталіна Мао Цзедун це терпів. Після ж його смерті, вважаючи його радянських наступників «хлопчаками в коротких штанцях», а себе тепер першою особою в комуністичному русі, Мао Цзедун форсував «просування Китаю до комунізму» і не проявляв особливої поваги до радянських керівників.

Мао Цзедун намагався стати Сталіним в китайському варіанті. В КНР встановився культ Мао Цзедуна.