Міжнародні відносини
Укладення мирного договору з Японією
На момент підписання мирного договору Японія мала державний устрій буржуазно-демократичної держави. На це була спрямована постанова Далекосхідної комісії від 19 червня 1947 р. «Про основну політику відносно Японії після капітуляції», на це спрямовувалась імперативна діяльність Макартура в Японії, який після поразки гомінданівського уряду в Китаї змінив своє ставлення до Японії і став вбачати в ній майбутнього союзника США.
7 березня 1946 р. в Японії було опубліковано проект конституції, за якою імператор Хірохіто проголошувався символом держави і єдності народу, але не мав прав на управління державою. Вся влада передавалась уряду, який формувався на підставі результатів вільних виборів у двопалатний парламент. Японія повністю демілітаризувалась. Конституція набирала чинності 3 травня 1947 р.
Намагались переможці вирішити і репараційне питання. В 1946— 1947 рр. у Далекосхідній комісії визначились претензії основних претендентів на репарації. Країни Британської імперії претендували на 75% репараційної суми, Філіппіни на 50%, Китай на 40%, СРСР на 14%. Проте остаточного рішення досягти не вдалося і практично рішення в подальшому залежало від США. Вони у квітні 1947 р. розподілили репараційні виплати з Японії таким чином: Китаю (мався на увазі гомінданівський) — 50%, Англії, Філіппінам та Індонезії — по 1/6 репараційної суми. США своїх претензій до Японії не висували, чим резервували за собою місце головного опікувача країни.
Після проголошення КНР Сполучені Штати стали максимально форсувати справу укладення мирного договору з Японією. Це було необхідно для того, щоб Японія з зони окупації перетворилась на об’єкт міжнародного права, отримала статус нехай переможеної, проте суверенної держави. Початок війни в Кореї не припинив переговорів між США та СРСР з приводу мирного договору, хоча тепер це були вже не недавні союзники, а відверті противники. Японія тепер розглядалась Сполученими Штатами як союзник у боротьбі проти комунізму: «США змушені відродити Японію як один з основних бар’єрів проти комунізму в Азії» — говорив державний секретар США Дін Ачесон.
Йшлося про те, що США шляхом дипломатичної еквілібристики поступово стали намагатись позбавити спочатку КНР, а потім і СРСР обіцяних їм на Ялтинській і Потсдамській конференціях територій, які вони мали отримати в наслідок поразки мілітаристської Японії. І в той же час прагнули максимально задовольнити американські інтереси в Японії.
29 березня 1951 р. американська сторона розіслала членам Далекосхідної комісії свій проект мирного договору з Японією. В ньому передбачалась відмова Японії від усіх захоплених нею територій, повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну та Курильських островів, але не говорилось про повернення Китаю Тайваню та островів Пенхуледао (Пескадорських), хоча Японія відмовлялась від прав на них, як захоплених територій. В той же час Японія відмовлялась і від своїх островів Рюкю і Бонін, які поступали у розпорядження США.
Великобританія, яка не бажала втрачати свої інтереси в Китаї, для чого вона визнала КНР і встановила з КНР дипломатичні відносини, висунула свій проект мирного договору з Японією. Він передбачав повернення Китаю всіх китайських територій, захоплених Японією (тобто Тайваню і Пенхуледао), залучення КНР до консультацій по мирному договору з Японією. Що стосується Японії, то передбачалось обмеження її суднобудівної та текстильної промисловості, з яких Японія була конкурентом Англії на зовнішньому ринку.
Внаслідок тиску на британських союзників Сполученим Штатам вдалося домогтись, щоб Великобританія відмовилась від свого проекту і не наполягала на будь-якій підтримці КНР.
Радянський Союз в своїх «Зауваженнях з приводу американського проекту мирної угоди з Японією» від 7 травня 1951 р. протестував проти ігнорування Сполученими Штатами рішень, прийнятих союзними державами щодо Японії в період війни — проти не передання КНР Тайваню та островів Пенхуледао і відлучення від Японії островів Рюкю та Бонін. Слід зазначити, що в американському проекті намагань позбавити СРСР прав на Південний Сахалін та Курильські острови не було. А от вимога СРСР обговорити проект договору на РМЗС була повністю ігнорована.
6 липня 1951 р. держдепартамент США передав радянському уряду меморандум про скликання в Сан-Франциско у вересні 1951 р. конференції для підписання мирного договору з Японією. До меморандуму прикладався проект такого. 12 липня проект був офіційно опублікований як спільний американсько-британський. В запрошенні на конференцію, врученому А. Громико, вказувалось, що йдеться про підписання договору, а не про поновлення переговорів про умови миру.
Сан-Франциська конференція відбувалась 4—8 вересня 1951 р. В ній брали участь 52 держави. На конференцію не були запрошені азіатські соціалістичні держави — КНР, КНДР, МНР та ДРВ. Індія, Бірма та Югославія відмовились брати в ній участь, пояснюючи це незгодою з рядом положень договору.
Конференцію відкрив президент США Г. Трумен. За ним виступив британський представник з роз’ясненням головних засад договору. Радянський представник А. Громико різко критикував договір. Адже в ньому не лише не вказувалось про передачу КНР Тайваню та прибережних островів, але й не говорилось про повернення до складу СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів (хоч всі ці території були відчужені від Японії). Таким чином, США в останній момент зашкодили не лише комуністичному Китаю, але й Радянському Союзу[1]. Природно, що Громико висунув до тексту договору ряд серйозних поправок і заявив, що угода може набрати чинності лише внаслідок її ратифікації СРСР, США, Англією та Китаєм. І хоч виступ А. Громика підтримали представники Польщі та Чехословаччини, він не обговорювався, бо це не передбачалось аджендою.
Процедура підписання відбувалась 8 вересня 1951 р. На неї не прибули і договір не підписали СРСР, Польща і Чехословаччина.
Того ж 8 вересня, через кілька годин, був підписаний між США та Японією «Договір безпеки», який надавав США право «розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії», які «можуть бути використані для підтримання міжнародного миру» і «для придушення великих внутрішніх бунтів і заворушень в Японії». Американські військовослужбовці на території Японії отримували право екстериторіальності. Без дозволу США Японія не мала права допускати на свою територію збройні сили інших держав. США отримали в своє користування на території Японії понад 600 воєнних об’єктів. Японія перетворилась на «непотоплюваний корабель США» на Далекому Сході.
Обидві угода набрали чинності 28 квітня 1952 р.
28 квітня 1952 р, був підписаний мирний договір між Японією і урядом Чан Кайші на Тайвані.
9 червня 1952 р. укладено окремий мирний договір між Японією та Індією. У квітні 1953 р. між Японією та Бірмою укладено договір про репараційні виплати.
