Міжнародні відносини
Японська проблема
На досить швидку капітуляцію Японії після капітуляції Німеччини у другій світовій війні вирішальним чином вплинули дві обставини: застосування американцями проти Японії атомних бомб (6 і 9 серпня 1945 р. проти міст Хіросіма і Нагасакі) та вступ СРСР у війну з Японією (9 серпня того ж року).
Отже, 19 серпня генерал Ямада оголосив про капітуляцію квантунської армії в Маньчжурії. 28 серпня американські війська висадились в Японії. 2 вересня 1945р. в Тонкінський затоці, на американському лінкорі «Міссурі» в присутності представників десяти держав — США, СРСР, Великобританії, Китаю, Канади, Австралії, Франції, Нової Зеландії, Нідерландів та Філіппін був підписаний Акт про капітуляцію Японії. Японія підпадала під юрисдикцію держав-переможниць. 10 серпня того ж року союзники домовились про те, що окупаційна політика щодо Японії буде проводились через японський уряд.
З самого початку розвиток подій призвів до того, що США, які були головними переможцями у війні з Японією, зайняли провідні позиції у вирішенні японської проблеми: їх війська окупували територію Японії[1], їх головнокомандуючий генерал Дуглас Макартур став на чолі окупаційної влади і фактичним хазяїном країни. Наміри Радянського Союзу отримати визначальну роль у вирішенні японської проблеми і навіть мати свою зону окупації в Японії не збулись.
23 вересня 1945 р. США. опублікували «Основні принципи політики США щодо Японії в початковий період окупації», де проголошувалось завдання «домогтись аби Японія не могла знову стати загрозою для США або для безпеки у всьому світі». Викладались плани демілітаризації Японії, ліквідації мілітаристської ідеології, розвитку мирної економіки.
Стояло також завдання створення союзного органу для вирішення японської проблеми. Ще 22 серпня 1945 р. американська сторона запропонувала Радянському Союзу створити для цього Далекосхідну консультативну комісію з представників десяти держав, тих, що підписали акт про капітуляцію Японії. Радянський уряд погодився. На першій сесії РМЗС в Лондоні у вересні 1945 р. з боку західних країн панував принцип, що США мають здійснювати вирішальний і суверенний контроль над Японією. Молотов різко критикував за це США, наголошуючи, що генерал Макартур має проводити в Японії політику від лиця усіх союзних держав і запропонував створити Контрольну раду щодо Японії. Захід висунув аргументи проти цього, і питання стало предметом дипломатичного листування між зацікавленими сторонами. Нарешті на Московській нараді міністрів закордонних справа СРСР, США та Великобританії 16—26 грудня 1945 р.[2] було прийнято рішення розпустити Далекосхідну консультативну комісію і створити два органи: Далекосхідну комісію у складі представників десяти вказаних держав, яка розміщуватиметься у Вашингтоні і визначатиме політичну лінію і загальні засади (прийматиме рішення за принципом одностайності великих держав) і Союзну раду для Японії з представників США, СРСР, Великобританії та Китаю під головуванням представника США, яка знаходитиметься в Токіо і має бути дорадчим органом при командуючому генералові Макартурі, який мав ставитись до її рекомендацій за своїм розсудом.
Проте розрахунки радянської сторони на те, що Союзна рада матиме вплив на діяльність Макартура та обмежить його одноосібну владу в Японії не справдились. Навіть коли радянський представник в Союзній раді генерал Дерев’янко отримував підтримку британського та китайського колег, Макартур нехтував їх пропозиціями. Це мало вплив на роботу Далекосхідної комісії у Вашингтоні, де існував принцип одностайності великих держав. Радянський Союз, який на той час відчував себе абсолютним переможцем у другій світовій війні, не бачив необхідності поступатися своїми інтересами перед державами, які відігравали у війні другорядну роль. Отже, коли 15 червня 1946 р. США за участю Великобританії та Китаю запропонували Радянському Союзу приєднатися до проекту ліквідації японського мілітаризму (роззброєння японських збройних сил і мілітаризованих підрозділів, розпуск генеральних штабів та штабів усіх категорій, заборону вироблення зброї та військової техніки), який передбачав систему чотиристоронньої інспекції після закінчення окупації Японії, то не зважаючи на доцільність вказаних заходів, Радянський Союз своїми «поправками» зірвав проект. Принцип конфронтації між двома супердержавами вже починав відігравати вирішальну роль у вирішенні важливих післявоєнних проблем.
11 липня 1947 р. США запропонували Радянському Союзу скликати мирну конференція для укладення мирного договору з Японією 19 серпня 1947 р. В конференції мали брати участь держави-учасниці Далекосхідної комісії. Пропозиція виглядала сприятливою. Але Радянський Союз природно був зацікавлений в тому, щоб проект мирного договору задовольняв його інтереси. Тому радянська сторона запропонувала обговорити питання на РМЗС в січні 1948 р., де мали бути присутні представники п’яти великих держав-переможниць. США відкинули радянську пропозицію. Не погодились вони і на обговорення питання на шостій сесії РМЗС в Парижі в травні—червні 1949 р.
Проте подальше затягування укладення мирного договору з Японією могло несприятливо відбитися на інтересах США у зв’язку з розвитком подій в Китаї[3], де уряд гоміндану зазнавав повної поразки і до влади ось-ось міг прийти комуністичний уряд. У вересні 1949 р. держ- секретар США Дж. Маршалл і міністр закордонних справ Великобританії Е. Бевін у спільній заяві оголосили про необхідність укласти мирний договір з Японією і зазначили, що це відбудеться і в разі неучасті в цьому СРСР. Але питання про мирний договір з Японією було дещо відсунуто двома міжнародними подіями світового значення: створенням Китайської Народної Республіки і початком війни в Кореї[4].
