Міжнародні відносини
Становище в окупаційних зонах Німеччини
На кінець війни Німеччина і Берлін згідно попередніх рішень були поділені на чотири окупаційних зони: радянську, американську, британську та французьку. 5 червня 1945 р. Союзна контрольна комісія, що складалась з головнокомандуючих окупаційними військами чотирьох окупаційних зон, оприлюднила Декларацію про поразку Німеччини, за якою верховну владу в Німеччині перебирали уряди СРСР, США, Великобританії та Франції в особі Союзної контрольної комісії. Згідно з рішенням Потсдамської конференції в Німеччині мав бути створений центральний німецький уряд, який мав підписати від імені Німеччини мирний договір, підготовлений Радою міністрів закордонних справ (РМЗС). Практично здійснити це рішення було нелегко, бо принцип денацифікації передбачав усунення від влади гітлерівських чиновників, а нових німецьких адміністраторів знайти було нелегко.
В цьому сенсі радянська окупаційна зона була позитивним винятком: там на чолі місцевих адміністративних посад майже зразу були поставлені німці. Пояснювалось це тим, що Сталін, сподіваючись на встановлення у новій Німеччині після війни режиму народної демократії, подбав про підготовку для цього німецьких кадрів. В СРСР в період війни знаходились деякі керівники компартії Німеччини — Вільгельм Пік, який очолював в СРСР національний комітет «Свободна Німеччина», існували антифашистські школи, де готувались кадри для антифашистської влади на батьківщині. Вони й зайняли, на звільнених від фашизму Червоною Армією німецьких територіях, відповідні посади.
Оскільки від створення центральної німецької адміністрації залежала можливість підписання мирної угоди з Німеччиною, а найбільша окупаційна зона з центром Берлін — радянська зона вже мала німецьку місцеву адміністрацію, то 2 жовтня 1945 р. представник американської адміністрації генерал Люсіус Клей запропонував начальнику радянської військової адміністрації генералові Василю Соколовсь- кому створити німецькі департаменти для радянської та американської окупаційних зон. Клей сподівався, що за таких умов інші окупаційні зони підуть тим самим шляхом, що сприяє утворенню центральної німецької адміністрації, яка і зможе підписати мирний договір.
Але радянська сторона в листопаді 1945 р. в Союзній контрольній раді висловилась проти цієї пропозиції, мотивуючи це тим, що це порушить принцип чотиристороннього управління Німеччиною. Насправді ж справа зводилась до того, що на той час Франція не бажала створення єдиної Німеччини, а у французькому уряді певні посади займали комуністи, СРСР волів його підтримати. Отже, сьогочасні партійні інтереси ставились радянською стороною вище за довготривалі державні інтереси, адже американська пропозиція давала непоганий шанс поставити на чолі центральної німецької адміністрації прихильників соціалістичного ладу.
Отже, навіть вигідні можливості — єдності з американською стороною радянська сторона не використала. А такі чим далі зникали.
Дуже швидко виявилась повна розбіжність між радянською стороною і колишніми союзниками в економічному плані.
Радянський Союз, який мав отримати значну частку репарацій з Німеччини шляхом передачі йому обладнання демонтованих німецьких підприємств (передбачалось — воєнної промисловості), скоро переконався в тому, що йому значно вигідніше створювати на місці, в Німеччині, акціонерні товариства і вивозити в рахунок репарацій готову продукцію тих товариств. Це після первинного економічного занепаду промисловості в радянській окупаційній зоні (періоду демонтажу), на початку 1946 р. що сприяло б швидкому розвитку там промисловості.
Західні союзники негативно сприйняли такі зміни. Вони не бажали мати в особі, фактично, безкоштовних німецьких товарів конкурента на зовнішньому ринку. Тим більше, що значна частина підприємств західних зон не працювала.
Другим моментом розбіжності було питання про проведення «демілітаризації» і «декартелізації», передбачених ялтинськими і потсдамськими рішеннями. Фактом було те, що більша частина власників картелів і взагалі важкої промисловості працювала на гітлерівську агресію і належала до категорії військових злочинців, підприємства яких підлягали конфіскації. В окупаційних зонах було проведено референдуми з питання долі їх підприємств.
Повсюдно більшість висловилась за передачу цих підприємств у власність муніципальних органів. В радянській зоні вони стали «народною власністю», тобто були соціалізовані. Те саме було і з земельною власністю юнкерів (поміщиків) — їх землю було передано державним господарствам (держгоспам) і селянським кооперативам (згодом — колгоспам). Таким чином, в радянській окупаційній зоні відбувалась соціалізація економіки, що підводило до створення соціалістичної влади. Тим більше, що в умовах радянської окупації ліві партії — компартія Німеччини і соціал-демократична партія в 1946 р. об’єднались в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН), яка складала там головну політичну силу.
В американській зоні ті ж самі результати референдуму були скасовані генералом Клеєм. Американська адміністрація уважно стежила за тим, щоб ліві, особливо комуністи, не допускались до адміністративних посад. Американці дбали про задоволення своїх інтересів в Німеччині — в останні дні війни і в перші дні окупації вони приділяли особливу увагу заволодінню німецькими винаходами в галузі науки, військової справи, техніки, економіки, заволодінню німецькими архівними фондами. В західних зонах не демонтувались великі німецькі промислові підприємства, промислові фірми, навіть воєнні виробництва. Не скрізь на заході були розпущені німецькі військові формування[1]. Окупаційна влада уникала всього, що могло зашкодити існуванню в Німеччині буржуазного ладу.
Невизначеність долі західнонімецької промисловості — кому ж вона належить? — зумовила на початку окупації господарчий застій в західних зонах, нестачу продуктів, населення західних зон частково компенсувало за рахунок радянської зони. Там на той час промисловість працювала.
[1] В американській зоні на кінець 1946 р. було 272 німецьких військових підрозділи загальною кількістю 64 тис. військовослужбовців; в британській зоні — зберігалась військова група Мюллера кількістю понад 200 тис.
