Міжнародні відносини

Створення НАТО

Останнім кроком американської політики «стримування» після другої світової війни стало створення НАТО. Хоча ініціатива започаткування цього блоку належить не американцям, а західноєвропейцям.

Очевидно в керівних колах Британії та Франції важким тягарем національної гордості, досади і докору лишилась швидка поразка від гітлерівської Німеччини в 1940 році. Тоді обидві держави в умовах безпосередньої великої загрози з боку Німеччини не були навіть зв’язані між собою союзним договором. Запізнілою реакцією на це стало укладення 4березня 1947р. англо-французького договору про союз та взаємну допомогу. Договір був спрямований проти «нової агресії» і підписаний в Дюнкерку, місті, яке було символом спільної боротьби двох держав проти гітлерівської навали і вважалось їх першим успіхом (здійснення операції «Динамо»). Скоро до Англії і Франції приєднались ще три країни — Бельгія, Нідерланди і Люксембург, що також тоді були «блискавично» захоплені гітлерівською Німеччиною. 17 березня 1948року в Брюсселі був підписаний «Брюссельський пакт» —Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону, який створював Західний союз, що також вважався протидією «відновленню агресивної політики Німеччини». Договір цей, як і попередній англо-французький, був укладений на 50 років і також спрямовувався проти німецького реваншизму. На початку жовтня того ж року була створена військова організація Західного союзу.

В умовах тодішнього післявоєнного швидкого розмежування Заходу і Сходу і прискореного зближення Великобританії зі США перша вважала бажаним включення до Західного союзу американських союзників. У квітні 1948 р. Великобританія розпочала зі США і Канадою таємні переговори про створення трьома державами «Північноатлантичного трикутника», основи якого були закладені ще в ході другої світової війни^[1].

Але якщо в умовах війни укладення такого договору з європейськими союзниками для Сполучених Штатів ще могло б вважатись допустимим (хоча такий договір укладений не був), то в мирний час вступ США у військово-політичний блок з європейськими державами прямо суперечив би принципам американського ізоляціонізму. Щоб усунути цю юридичну перешкоду, (на той час вже формальну, бо США після війни де-факто відмовились вже від ізоляціонізму), американський конгрес 11 червня 1948р. прийняв «Резолюцію Ванденберга» (або «Резолюцію № 239») про участь США в мирний час в військово-політичних союзах^[2].

Тепер вже Сполучені Штати вважали за потрібне, як супердержава Заходу, очолити політику створення військово-політичних блоків, спрямованих проти створюваного СРСР соціалістичного табору Схід — соціалістичного моноліту, що простягнувся від Центральної Європи: (Східна Німеччина — НДР), через усю Східну Європу (країни народної демократії), через євроазійський Радянський Союз, Китай, аж до Південно-Східної Азії (Демократична Республіка В’єтнам). Першим таким антикомуністичним блоком мав стати Північноатлантичний блок, за формування якого взялись Сполучені Штати.

6 липня 1948 р, США розпочали таємні переговори з Західним Союзом і Канадою про створення блоку для оборони Атлантичного регіону. Переговори йшли успішно, і скоро сторони приступили до вироблення тексту договору. При цьому США вважали за потрібне розширити рамки блоку і наприкінці 1948 р. пропозиції до приєднання отримали ще сім європейських держав: Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Норвегія, Португалія та Швеція. Лише Ірландія і Швеція не відмовились, всі інші пропозицію прийняли.

4 квітня 1949р. у Вашингтоні було підписано Північноатлантичний пакт (North Atlantic Treaty Organization — НАТО), який став головним військово-політичним союзом, спрямованим проти СРСР та всієї соціалістичної системи Схід з метою захисту Заходу від її загрози. Договір підписали дванадцять держав: Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. Договір набрав чинності 24 серпня того ж року.

З самого початку існування НАТО, не дивлячись на офіційну рівноправність учасників, США стали його фактичним керівником. В жовтні 1949 р. сенат США прийняв закон про «Взаємну військову допомогу», в січні 1950 р. згідно з ним США уклали вісім двосторонніх угод з західноєвропейськими країнами-членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері, за яким в 1951 р. конгрес асигнував 9,5 млрд дол. на військове обладнання цих держав. 19 липня 1951 р. було підписано конвенцію «Про статус збройних сил країн-учасниць НАТО», згідно з якою США отримували право мати військові бази та утримувати свої збройні сили в європейських країнах НАТО (фактично на правах екстериторіальності).

Таким чином, з самого початку НАТО створювався як військово- політичний блок, в якому військові функції були головними, а політичні мали виконувати керівні функції щодо військових.

І якщо політична та фінансово-економічна структура НАТО в ході формування блоку дещо змінювалась, то військова структура, лишалась майже незмінною. Було створено п’ять військово-оперативних груп: Канада—Америка, Північна Атлантика, Північ Європи, Захід Європи, Південь Європи—Західне Середземномор’я. Всі вони підпорядковувались Постійній стратегічній групі (США, Великобританія, Франція), яка знаходилась у Вашингтоні, а верховним головнокомандуючим збройних сил НАТО в Європі призначався генерал Дуайт Ей- зенхауер^[3]. Верховний штаб союзних держав у Європі розміщався поблизу Версаля, у Рокенкурі. Ейзенхауеру відтак підпорядковувались національні військові сили країн Європи — членів НАТО у вигляді «інтегрованих збройних сил НАТО».

Згодом блок НАТО розширився і до нього вступили Греція та Туреччина (1952 р.) — країни, які не є атлантичними. Отже, НАТО поширився і став наймогутнішою військово-політичною силою Заходу.

Не дивно, що Радянський Союз рішуче протестував проти НАТО^[4], а компартії проводили кампанії «на захист миру», тобто проти пакту, який вважався агресивним мілітаристським блоком, спрямованим на розв’язування третьої світової війни.

Це значно посилило конфронтацію між Заходом і Сходом і призвело до остаточного розпалювання, «холодної війни».