Міжнародні відносини
«План Маршалла»
Фінансова допомога, з політичною метою, Греції і Туреччині була першим кроком в планах труменівської адміністрації в боротьбі проти загрози з боку комунізму. Наступним, більш серйозним заходом, став «план Маршалла».
Слід зазначити, що за час свого перебування на посаді спеціального представника президента США в ранзі посла в Китаї (1945 — 1946 рр.) Дж. Маршалл[1] переконався, що одвічна бідність і злидні китайського народу створили в країні сприятливий грунт для комунізму, який йому не вдалося подолати. Оскільки в Європі після війни настав дуже важкий період, який, на думку Маршалла, міг створити саме такий грунт, то Маршалл вважав за необхідне завадити цьому шляхом надання європейським країнам широкомасштабної американської допомоги.
5 червня 1947р. державний секретар Маршалл виступив в Кембриджі, в Гарвардському університеті з промовою. Вказавши на дуже серйозне становище в світі, він наголосив, що післявоєнна Європа знаходиться у вкрай тяжкому економічному стані, що її потреби набагато перевищують її фінансові можливості і «якщо ми не хочемо опинитись в стані економічного, політичного та соціального хаосу», то слід подумати про дуже значну безкоштовну широкомасштабну допомогу країнам Європи. Вказувалось, що американська допомога мала надаватись всім європейським державам, включаючи Німеччину, країни Східної Європи і Радянський Союз. Єдиним виключенням мала бути фашистська Іспанія. Передбачалось, що країни, яким надаватиметься американська допомога, мають скласти балансовий звіт своїх наявних ресурсів і співпрацюватимуть між собою.
Звичайно, країни Європи потребували серйозної допомоги. І найбільше — СРСР і країни Східної Європи, такі як Польща, Югославія та інші. Очевидно хтось з американських політиків ще не втратив надії на післявоєнне американо-радянське співробітництво. Жахливе економічне становище в СРСР (в 1946—1947 рр. економічне становище в СРСР розцінювалось Заходом, як голодомор), викликало сподівання на прийняття Радянським Союзом «плану Маршалла». Хоча навряд чи хтось з європейських політиків сприймав «план Маршалла» як безкорисливу акцію. І першим доказом того, що це не так, було те, що за вимогою американців в травні 1947 р. у Франції і Італії комуністи були виведені з складу урядів, а це були єдині країни Заходу, де після другої світової війни комуністи увійшли не лише до парламентів, але і до складу урядів, при чому зайняли там ряд провідних місць.
Для Радянського Союзу план Маршалла був «твердим горішком». З одного боку, дуже тяжкий стан радянської економіки який чи не найбільше потребував американської допомоги. Але, з другого, радянська система приховування «делікатних витрат» (на виготовлення атомної зброї, утримання зарубіжних компартій тощо) за звичайними видами витрат (на розвиток науки, техніки, культури, тяжку промисловість, машинобудування і т. ін.) виключала будь-яку можливість контролю радянського державного бюджету з боку США, що крилося під вимогою давати американцям «балансовий звіт своїх наявних ресурсів».
Проте перша реакція радянської сторони на план Маршалла не була негативною. Молотов їхав в Париж, де з 27 червня по 2липня 1947р. міністри закордонних справ СРСР, Великобританії та Франції обговорювали ініціативу Маршалла, без намірів їх беззастережного відкидання. Але на обговоренні в Парижі Молотов оцінив «план Маршалла» як намагання США втрутитись у внутрішні справи країн Європи і поставити їх під свій контроль, і оцінив план досить негативно. Причиною цього було те, що з Москви надійшло термінове повідомлення, в якому зазначалося, що крім повного економічного контролю «план Маршалла» передбачає припинення виплати репарацій Німеччиною[2].
Отже, СРСР брати участь у «плані Маршалла» відмовився. Слідом за ним відмовились і країни Східної Європи за виключенням Чехо- словаччини, де президент Е. Бенеш і міністр закордонних справ Томаш Масарік поставились до плану прихильно. Але зразу після цього голова чехословацького уряду Клемент Готвальд (він же керівник компартії Чехословаччини) був «запрошений» до Москви, і Чехословаччина від участі в «плані Маршалла» також відмовилась.
Оцінюючи з об’єктивних позицій відмову СРСР та всіх його сателітів від участі в «плані Маршалла», слід сказати, що СРСР з політичних мотивів дійсно не міг брати в ньому участь і допустити участь своїх сателітів. Хоча при цьому СРСР давав величезну фору європейському Заходу, брав на себе величезний тягар виходу з післявоєнної скрути виключно за рахунок подальшого зубожіння радянського народу. З другого боку, СРСР тим самим остаточно відмовлявся від політики «продовження великого альянсу» і приймав принцип розколу Європи на два табори.
12—16липня 1947р. в Парижі зібралась конференція 16-ти європейських держав з обговорення «плану Маршалла». Вона обговорила і прийняла американські умови і створила Комітет європейського економічного співробітництва, на чолі якого став головний адміністратор «плану Маршалла» Клейтон. Комітет зібрав данні про потреби європейських держав в американській допомозі, загальна їх сума складала 29 мільярдів доларів.
Лише через 8,5місяців, 3 квітня 1948р. конгрес США прийняв «Закон про допомогу іноземним державам». Наступного дня його підписав Трумен і закон набрав чинності. За «планом Маршалла» країни Західної Європи протягом чотирьох років — 1948—1952 отримували від США загальну суму в 17мільярдів доларів (за сучасним курсом це б складало 88мільярдів). Парадокс полягав у тому, що Німеччина, яка пограбувала і зубожіла Європу, отримала лев’ячу частку «американського пирога» — ФРН дісталось 2 мільярди 244 мільйонів доларів, більше, ніж Великобританії (1324 млн дол.) і Франції (1150 млн дол.) разом узятим. Італія отримала 704 млн.
Подібний розподіл «американського пирога» викликав роздратування напівголодного Сходу, особливо Радянського Союзу, який на своїх плечах виніс головний тягар війни проти гітлерівського блоку, країни якого тепер щедро обдаровувались Сполученими Штатами. Цей момент вдало використовувався радянською пропагандою, і духовний розрив між Заходом і Сходом зростав, посилюючи ідеологічні засади «холодної війни».
