Міжнародні відносини
Розрив між СРСР та Югославією
Першим справді серйозним проломом в «соціалістичному таборі» був початковий період його створення і, здавалось, в його самому надійному місці — в радянсько-югославських відносинах. Після закінчення другої світової війни радянсько-югославські відносини були найбільш дружніми. Цьому сприяла героїчна боротьба Народно-визвольної армії Югославії на чолі з лідером компартії Югославії (КПЮ) Йосипом Броз Тіто проти фашистських окупантів.
Проте з кінця 1947 р. стосунки між СРСР та Югославією, а фактично між Сталіним і Тіто почали погіршувались. Це породжувалось не лише «надмірними зовнішньополітичними амбіціями Тіто» (претензіями Югославії на Трієст[1], зазіханнями на австрійський південь Каринтії, грецьку частину Македонії, розповсюдження вирішального впливу Югославії на Албанію), але в першу чергу від того, що Тіто був яскравою особистістю і прагнув до незалежної політики, на відміну від тих маріонеткових комуністичних керівників, які були насаджені Сталіним в країнах-сателітах.
Перші незгоди почались з питання про створення Балканської федерації, за яку на початку XX століття з метою об’єднання робітничого руху на Балканах дуже ратував Ленін. Наприкінці 1947 р. Тіто і комуністичний керівник Болгарії Георгій Димитров в м. Бледа (Югославія) домовились про поетапне здійснення цієї ідеї. Це не подобалось Сталіну, оскільки, на його думку, давало б можливість Тіто, найвпливовішому балканському лідеру, значно розширити свій вплив на Балканах. 28 січня 1948 р. газета «Правда» виступила зі статтею проти Балканської федерації, назвавши таку ідею «помилковою» та «штучною».
Проте Сталін скоро змінив свою думку, розраховуючи через свій вплив на Димитрова отримати можливість використовувати соціалістичну Балканську федерацію як вагомий фактор посилення свого впливу на міжнародній арені. 10 лютого 1948 р. Сталін скликав у Москві радянсько-болгарсько-югославську нараду, на якій висунув свої вимоги до такої федерації. Вони не влаштовували Тіто, і 1 березня Югославія відхилила радянські умови федерації. З березня по червень в листуванні з цього приводу виникли суперечки і з інших питань. Вони зросли до кризи в радянсько-югославських відносинах. Тіто діяв твердо, навіть задирливо: вивів із складу свого уряду двох прорадянських міністрів, відмовився стати перед Комінформом у вигляді обвинувачуваного. Такого не міг собі дозволити жоден з керівників країн-сателітів.
Сталін відкликав з Югославії радянських спеціалістів, погрожував припинити економічну допомогу Югославії. 27 червня 1948 р. на засіданні Комінформу в Бухаресті було зроблено спільну заяву, яка містила різке засудження «ганебного, протурецького режиму» Тіто і закликали «здорові сили» КПЮ примусити своїх керівників «відверто і чесно визнати свої помилки і виправити їх». В разі відмови — змінити керівництво, «висунути нове інтернаціональне керівництво КПЮ». Але IV з’їзд КПЮ в липні 1948 р. одностайно відкинув усі звинувачення і повністю підтримав Тіто.
Після цього Сталін в серпні 1948 р. денонсував радянсько-югославський Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу від 11 квітня 1945 р. Радянська пропаганда стала всіляко ганьбити Тіто, називаючи його «гітлерівсько-троцькістським агентом». Югославська преса не лишилась в боргу. Почались обопільні образи і звинувачення. 11 серпня СРСР оголосив, що не може ставитись до Югославії, як до союзника і вважає її ворожою державою. 25жовтня 1948р. СРСР офіційно розірвав з Югославією дипломатичні відносини.
Тіто виявився єдиним з комуністичних керівників, який насмілився суперечити «великому генію всіх часів і народів», а Югославія — єдиною соціалістичною державою, де Сталін не зміг розпоряджатися як у себе вдома. І хоч Югославія опинилась у скрутному стані, вона не стала «легкою здобиччю» Заходу, як того дехто хотів. Тіто підписав із США угоду про недоторканість американських інвестицій в югославській промисловості, за що США розморозили югославські фонди в США і 8 вересня 1949 р. надали Югославії кредит у 20 млн доларів. 28 грудня 1948 р. Югославія уклала торговельну угоду з Великобританією, відновила торговельні зв’язки з Італією. Проте Тіто відхилив зроблену йому в 1951 р. пропозицію про вступ Югославії до НАТО, неодноразово дорікав цьому блоку за антикомунізм і на міжнародній арені Югославія займала щодо СРСР та інших соціалістичних країн неупереджену позицію.
Сталін лютував і ставився до Югославії виключно вороже. Побоюючись, що позиція Тіто може знайти послідовників серед комуністичних керівників держав-сателітів, особливо тих, хто під час війни не сидів у Москві, а керував Рухом Опору в своїх країнах і мав великий авторитет серед народу, Сталін невдовзі після війни провів дві «хвилі чистки» серед партійних і державних керівників країн-сателітів. Під час першої «хвилі» (1948—1949 рр.) були усунуті «національні лідери»: в Польщі — Л. Гомулка (заарештований), в Угорщині — Ласло Райк, в Болгарії — Трайчо Костов, в Словаччині — Клементіс (усі розстріляні). Під час «другої хвилі» (1950—1952 рр.) були знищені в основному «космополіти» (євреї): в Чехословаччині — Сланський і з ним ще 13 осіб (над ними був вчинений «відкритий процес» на зразок московських), в Румунії — стара комуністка Анна Паукер (усіх розстріляно). Частина цих людей боролась з фашизмом ще в інтернаціональних бригадах в Іспанії, інші воювали проти гітлерівців в часи другої світової війни. Вони були замінені тими, хто під час війни сиділи у Москві на сталінських спецпайках і вважалися слухняними і покірними.
В 1952 р. радянські спецслужби за наказом Сталіна почали готувати диверсійну акцію з метою знищення Тіто. Завершити її не встигли у зв’язку зі смертю Сталіна.
Розрив між СРСР і СФРЮ довів, що марксистське твердження про те, що «антагоністичні суперечності» між соціалістичними країнами виключені, є помилковим.
[1] Оскільки на той час на виборах в Італії чекали перемоги комуністів, то в цьому випадку СРСР вважав за доцільне підтримувати претензії Італії на Трієст.
