Міжнародні відносини
Претензії СРСР щодо Туреччини
Туреччина напередодні та на початку другої світової війни все більше підпадала під вплив Німеччини і займала щодо СРСР ворожу позицію. Під час тяжких для СРСР випробувань 1941 року Туреччина сконцентрувала на кордоні з СРСР 28 дивізій і була недалека від нападу на Радянську державу. Відмовилась від цього лише після поразки німців під Москвою. Але ще й в 1942 році Гітлер не втрачав надії втягти Туреччину у війну на своєму боці. В Туреччині активно діяли гітлерівські агенти. Війну Німеччині і Японії Туреччина оголосила лише в лютому 1945 р., одночасно з багатьма латиноамериканськими та близькосхідними державами. Отже, Москва ставилась до Туреччини як до недружньої держави і вважала за своє право примусити її за це платити.
20 березня 1945 р. СРСР денонсував Договір про нейтралітет і дружбу з Туреччиною від 17 грудня 1935 р. і повідомив турецький уряд про те, що для укладення нового договору Туреччина мусить повернути СРСР колишні російські території — райони Карса та Ардогану. І щоб конвенція про режим чорноморських проток, укладена в 1936 р. в Монтрьо, була замінена новою, що більше б враховувала інтереси СРСР.
Західні союзники ставились до Туреччини прихильно. На Ял ганській конференції Черчілль порушив перед Сталіним питання про прийняття Туреччини до ООН, підкреслюючи, що Туреччина була серед тих країн, яким Англія перед початком війни надала гарантії недоторканості[1]. Побажання СРСР в Ялті переглянути небажані для нього умови конференції про Чорноморські протоки в Монтрьо не викликали заперечень. Проте в Ялті не було вказано де, коли і на яких засадах це має бути зроблено.
Коли СРСР висунув жорсткі вимоги до Туреччини, то Захід розцінив це як намагання Радянського Союзу розв’язати на свою користь питання про Чорноморські протоки, яке царська Росія так і не спромоглася вирішити. Зважуючи на велике стратегічне значення проток і самої Туреччини, Захід не бажав вирішення цього питання на користь СРСР.
Щоб хоча б зовні задовольнити інтереси СРСР, президент Трумен 2 листопада 1945 р. запропонував Туреччині відкрити протоки для цивільних суден усіх країн у будь-який час, а також для військових суден чорноморських держав. Пропозиція зустріла підтримку Великобританії, і Туреччина на це погодилась. Це мало де-факто задовольнити претензії Радянського Союзу щодо обмежуючих статей конвенції Монтрьо. Проте СРСР продовжував тиск на Туреччину. Діяв він необережно, брутально і на цьому серйозно програв. 6 серпня та 24 вересня 1946 р. СРСР прямо поставив вимогу, щоб оборона Дарданеллів забезпечувалась спільно Туреччиною та Радянським Союзом. Це означало, що Радянський Союз мав би в протоках свої бази, де були б розташовані радянські збройні сили, а фактично, що протоками володів би Радянський Союз. Посилився тиск на Туреччину з вимогою повернути СРСР округи Карсу та Ардогану.
Все це дало підставу Туреччині звернутися до Сполучених Штатів з проханням про військову допомогу. 30 вересня 1946р. у Вашингтоні був підписаний американсько-турецький договір про постійне базування американських військово-повітряних сил на турецькій території. Американці отримали чудовий подарунок: їх військово-повітряні засоби розташовувались у безпосередній близькості від території СРСР і мали змогу за лічені хвилини доставити ядерну зброю до життєво-важливих центрів СРСР. Американські військові кораблі увійшли в турецькі порти.
Радянський Союз знову програв, на цей раз суттєво.
