Міжнародні відносини
Політика СРСР в країнах Східної Європи
Коли в Тегерані Черчілль переконався, що перетнути Червоній Армії шлях в Європу засобами відкриття другого фронту на Балканах не вдасться, то в жовтні 1944 р. він і британський міністр закордонних справ Антоні Іден прибули до Москви і 9 жовтня домовлялись із Сталіним і Молотовим про розподіл сфер впливу в Європі після війни[1]. І хоча надалі Трумен відкинув ідею узгоджених з СРСР «сфер впливу», Сталін бачив, що західні союзники змушені змиритись із домінуванням СРСР у визволених ним країнах Східної Європи. Коли після Ялтинської конференції Рузвельт і Черчілль 1 квітня 1945 р. спрямували Сталіну телеграму з протестом проти того, що СРСР порушує Декларацію про звільнену Європу, Сталін у відповідь 7 квітня спокійнісінько спростував всі їх обвинувачення і робив свою справу так, як вважав за потрібне. В країнах Східної та Південно-Східної Європи, а також в радянській зоні окупації Німеччини швидко і безцеремонно здійснювалась суцільна соціалізація.
В Польщі, долею якої особливо опікувався Черчілль[2], передбачені вільні вибори не були проведені. Представники лондонського емігрантського уряду отримали в люблінському комуністичному уряді лише другорядні портфелі. А в січні 1947 р. «коаліційний уряд» був відправлений у відставку. Президентом Польщі став лідер Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Болеслав Берут, в країні запанував соціалістичний лад. Польща перетворилась на сателіта СРСР.
В Румунії король Міхай за вимогою заступника міністра закордонних справ СРСР А. Вишинського, який прибув в Бухарест, 29 листопада 1946 р., призначив головою уряду лідера компартії Румунії Петру Гроза. А 30 грудня 1947 р. король Міхай змушений був зректися престолу. Румунія була проголошена Народною республікою, тобто стала соціалістичною державою.
В Болгарії, де 9 вересня 1944 р. відбулось антифашистське збройне повстання, до влади прийшов антифашистський Народний фронт. Наявність в країні радянських військ сприяла швидкому придушенню сталінськими методами антикомуністичної опозиції всередині Народного фронту. Герої Опору Нікола Петков та Любомір Лулчев були піддані суду та розстріляні. Керівник Болгарської компартії Георгій Димитров, повернувшись в Болгарію з Москви, де він просидів всю війну, провів референдум, за яким було ліквідовано монархію і 15 вересня 1946 р. Болгарію було проголошено Народною республікою. А 22 вересня того ж року Димитров очолив комуністичний уряд, який повністю підкорявся Москві.
В Угорщині, яка наприкінці війни була останнім і найвпертішим сателітом гітлерівської Німеччини, на звільненій радянськими військами території, в місті Дебрецен 22 грудня 1944 р. було створено Тимчасовий уряд, який складався з антифашистських політиків, але не був комуністичним. Вибори до парламенту, проведені в серпні 1947 р., завершись поразкою опозиційної до комуністів партії дрібних селянських господарів. Комуністи здобули (не без підтримки з боку радянської військової адміністрації) найбільше голосів (проте всього 22%), що й стало підставою для зайняття ними ключових постів в уряді. Вони швидко витіснили з уряду некомуністів (знову ж таки не без допомоги з радянського боку) і Угорщина перетворилась на радянського сателіта.
В Югославії та Албанії, де під час війни керівники компартії Иосиф Броз Тіто та Енвер Ходжа були визнаними керівниками Руху Опору, національними героями, керівне становище комуністів в державному апараті стало природним. Проте Тіто дотримувався самостійної політики і Югославія слухняним сателітом Сталіна не стала.
Державою, яка не одразу «вписалась» в слухняний концерт сталінських сателітів, була Чехословаччина. Стійкість демократичних традицій, відданість конституційним нормам призвели до того, що президент Че- хословаччини Едуард Бенеш та коаліційний уряд, куди поряд з комуністами входили ще довоєнні демократичні політики Томаш Масарік та ще 11 міністрів, на відміну від інших країн, звільнених від фашистських окупантів Радянською Армією, утримували в Чехословаччині демократичний режим. На початку 1948 р. голова уряду лідер компартії Чехословаччини Клімент Готвальд та інші комуністи в уряді та на інших керівних постах, особливо в органах безпеки, з санкції радянського керівництва зуміли скинути прибічників демократичного режиму. 24-25лютого 1948р. в Празі відбувся соціалістичний державний переворот, в результаті якого влада в Чехословаччині повністю перейшла до компартії. Країна, як і її сусіди, перетворилась на радянського сателіта.
7 жовтня 1949 р. до країн народної демократії приєдналась щойно створена Німецька Демократична Республіка (НДР).
Отже, на західних кордонах СРСР створилась досить широка смуга з країн народної демократії, де влада знаходилась в руках комуністів, керівники яких були ставлениками СРСР. Юридичне об’єднання соціалістичного блоку йшло паралельно з його фактичним створенням. Початкова форма звелась до укладення Радянським Союзом з кожною з країн-сателітів та країнами-сателітами між собою договорів, що носили назву «Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу»[3]. Ці однотипні двосторонні договори спочатку і створили блок, який склав європейську соціалістичну систему.
[1] Всю ніч в Кремлі йшов торг. Черчілль писав на папері: Росія на 90% домінує в Румунії. Англія має те ж в Греції. Сталін поступався Черчіллю Італією. Міністри зайнялися процентним розподілом у Східній Європі. Після довгих суперечок зрештою домовились: Болгарія — 80% на 20%, Румунія — 90 % на 10%, Угорщина та Югославія — по 50%, а в Греції домінуватиме Великобританія — 90%. Лише після цього сповістили про це посла США в Москві Гаррімана.
[2] Вважалось, що Великобританія вступила у війну з Німеччиною саме на захист Польщі, хоч вона ніяк не завадила Німеччині загарбати Польщу.
[3] Перші такі договори були укладені ще пі,ц час війни, між СРСР та Чехословаччиною (12 грудня 1943 р.), СРСР та Югославією (11 квітня 1945 р.) та СРСР і Польщею (21 квітня 1945 р.) і були спрямовані проти спільного ворога — гітлерівської Німеччини.
