Міжнародні відносини
Дунайська конференція в Белграді 1948 р.
Дунай, величезна водна артерія, яка з’єднує вісім держав Південно-Східної та Центральної Європи (на той час — СРСР, Румунію, Болгарію, Чехословаччину, Угорщину, Австрію, Югославію та Німеччину — згодом ФРН) проходить повз столиці чотирьох держав — Відень, Будапешт, Белград, Братислава, мав не лише торговельне і економічне, але політичне та стратегічне значення[1]. Після Першої світової війни за Дунайською конвенцією 1921 р. фактичними господарями Дунаю ставали Великобританія та Франція. СРСР, який на той час не був придунайською державою, повністю відсувався від дунайських справ. У1939 р. Гітлер домігся включення Німеччини до Європейської комісії по Дунаю[2]. Скоро він анулював Європейську комісію і протягом майже всієї другої світової війни був повновладним господарем на Дунаї.
На Паризький мирній конференції 1946 р. західні держави підняли дунайське питання з метою відновити своє панівне становище на Дунаї, але було вирішено скликати для його обговорення спеціальну конференцію. В грудні 1946 р. РМ3С постановила провести таку конференцію через шість місяців після вступу в дію мирних договорів з країнами-союзницями Німеччини.
Дунайська конференція відбувалася в Белграді 30 липня—18 серпня 1948р, коли відносини між Заходом і Сходом досягли вже великої напруги. В ній брали участь як придунайські держави, так і держави- члени РМЗС (США, Великобританія, Франція та СРСР — останній як член РМЗС та як придунайська держава).
На конференції розгорнулась гостра конфронтація між придунайськими державами на чолі з СРСР та західними великими державами. Останні домагалися для себе збереження тих прав на Дунаї, якими вони користувались як переможці у Першій світовій війні згідно з Конвенцією 1921 р. Головуючий на конференції радянський представник А. Вишинський[3] без труднощів домігся єдності придунайських країн, абсолютна більшість яких була вже країнами народної демократії. Вони одностайно відхилили претензії країн Заходу, проголосувавши за радянський проект нової Дунайської конвенції. Коли ж західні делегати через це відмовились підписати нову Дунайську конвенцію, то більшість учасників конференції вирішила просто виключити з складу конференції Сполучені Штати, Великобританію та Францію[4] і таким чином обійтися без їхніх підписів.
Конвенція про режим судноплавства Дунаєм 1948 р. встановила вільне судноплавство від Ульма (Німеччина) до Чорного моря для торговельних суден, громадян та товарів усіх держав[5]. Плавання ж військових кораблів не дунайських держав Дунаєм заборонялось. Західні представники не входили також до Дунайської комісії, на яку покладався нагляд за виконанням конвенції: комісія мала складатись по одному з представників кожної дунайської держави. Постійним місцем її перебування було визначено місто Галац (Румунія).
Дунайська конвенція 1948 р. набрала чинності після її ратифікації 11 травня 1949 р.
Це була поразка Заходу в дунайському питанні.
[1] Довжина судноплавної частини власне Дунаю (без притоків) — 2850 км., разом з 34 судноплавними притоками (серед яких великі річки — Драва, Сава, Морава (чехословацька та югославська), Тиса, Серет, Прут та ін.) довжина судноплавних шляхів — понад 5 тис. км.
