Міжнародні відносини

Рада міністрів закордонних справ (РМЗС)

Для здійснення цієї мети на Потсдамській конференції було утворено спеціальний орган — Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) у складі міністрів закордонних справ п’яти великих держав- переможниць — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю. Проте згідно потсдамських рішень у виробленні умов мирних договорів мали брати участь міністри закордонних справ тих держав, які підписали з цими країнами умови капітуляції (тобто знаходились у стані війни з ними). Це означало, що, наприклад, міністр закордонних справ Китаю, країни, яка не знаходилась в стані війни ні з однією з європейських держав, практично брати участі в цьому процесі не буде. Отже, РМЗС в цьому плані практично складалась з чотирьох міністрів — СРСР (В’ячеслав Молотов), США (Джеймс Бірнс), Великобританії (Ернст Бевін) та Франції (Жорж Бідо). Виходило також, що США, які не були у стані війни з Фінляндією, не братимуть участі у підготовці тексту мирного договору з нею, а Франція не братиме участі у виробленні такого з Болгарією, Румунією та Угорщиною. Проте для Франції робився виняток — їй надавалось право брати участь у виробленні мирного договору з Італією.

Оскільки німецька проблема і питання про мирний договір з Німеччиною належали до найскладніших післявоєнних проблем, союзники домовились розпочати процес підписання мирних договорів з укладення таких з колишніми союзниками Німеччини. Це була єдина серйозна справа, яку РМЗС кінець кінцем виявилась спроможною виконати.

Всього в період існування РМЗС (1945-1949 рр.) відбулося шість сесій РМЗС. Вже перша сесія РМЗС в Лондоні (11 вересня — 3 жовтня 1945p) продемонструвала серйозні розбіжності між недавніми союзниками. Західні союзники намагались переглянути принципи узгодження проектів мирних договорів, встановлені в Потсдамі, в напрямку ослаблення позицій СРСР. Так, Бірнс і Бевін настоювали на тому, щоб у вирішенні проектів мирних договорів брали участь усі п’ять великих держав, що категорично відкинув Молотов. Західні представники також відмовились обговорювати проекти договорів з Болгарією і Румунією, оскільки тамтешні уряди не є демократичними.

І хоча була принципова домовленість, що в основу мирних договорів з Болгарією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією будуть покладені угоди про замирення, сесія фактично закінчилась безрезультатно, бо ніякі документи про узгоджені рішення підписані не були.

Щоб подолати виявлені суперечності, в Москві поза межами РМЗС 16—26грудня 1945р. відбулась нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії. На ній було узгоджено процедуру підготовки мирних договорів. Було вирішено після підготовки проектів мирних договорів скликати мирну конференцію для їх обговорення. Вона мала складатися з країн, які брали активну участь у війні проти фашистського блоку в Європі, — 21 держава (СРСР, США, Великобританія, Франція, Китай, Австралія, Бельгія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Чехословаччина, Югославія). Нарада також рекомендувала урядам Болгарії та Румунії включити до свого складу по два представники від опозиційних партій та груп. Представники США та Великобританії пообіцяли після цього визнати уряди цих держав. Прийняті рішення допомогли зробити наступні сесії РМЗС по завершенню справи підписання мирних договорів з союзниками Німеччини більш результативними.

Друга сесія РМЗС (Париж, 25квітня—12 липня 1946p.) зразу зіткнулась з надмірними економічними претензіями Заходу, зокрема США, до переможених країн. Тут були вимоги «свободи торгівлі» і «рівних можливостей», і передачі переможцям зарубіжних активів, і відшкодування іноземним громадянам збитків на території вказаних держав, і виплати репарацій в американських доларах. Все це мало поставити переможені країни в економічну залежність від Заходу, зокрема США.

СРСР, який поніс максимальні збитки, війська якого визволили країни Східної та Південно-Східної Європи від фашистських загарбників, мав усі підстави претендувати на переважну частку репарацій і готовий був отримувати репараційні виплати у вигляді товарів.

Що стосується відшкодування іноземних збитків, то СРСР, не заперечуючи часткову компенсацію їх (в межах однієї третини), відкинув принципові вимоги реституції, вказавши на суверенне право держав націоналізувати іноземну власність.

За ініціативою СРСР було вирішено не розглядати Дунайську проблему в контексті мирних угод, а винести її розгляд на спеціальну Дунайську конференцію, і провести її не пізніше шести місяців після укладення мирних договорів.

Вже на той час проявлялось різне ставлення держав-переможниць до переможених держав: кожна сторона мала тенденцію відстоювати інтереси тих сателітів Німеччини, яких вони звільняли і на території яких знаходились їхні війська. Тому при обговоренні територіальних питань Італії виникли серйозні незгоди з проблеми розмежування кордону між Італією і Югославією в районі Трієсту. Радянська сторона пропонувала землі, заселені хорватами і словенцями, передати Югославії, а італійцями — Італії. Західні експерти пропонували поділити спірну територію на східну і західну; західну, що складала дві третини спірної зони, віддати Югославії, але вона не мала виходу до моря; східну — це прибережна смуга Адріатичного моря — віддати Італії. І хоч французькі експерти пропонували компромісний варіант — дати югославській території вихід до моря, Трієст з портом все одно залишався б у Італії. Довелося від такого рішення відмовитись.

Після тривалих дебатів вирішили створити Вільну територію Трієст і провести кордон між Югославією і Італією за пропозицією французької сторони.

Серйозна дискусія виникла з питання про статус цієї території. СРСР пропонував передати питання на вирішення місцевого населення, щоб ті створили свої органи управління. США та Великобританія наполягали на управлінні цією територією губернатором, призначеним Радою Безпеки ООН. Питання остаточно вирішено не було.

Обговорювалось і питання про долю італійських колоній — Лівії, Ерітреї і Сомалі. Кожна з держав висувала свої пропозиції, в яких проглядалась її особиста зацікавленість. В результаті була прийнята пропозиція американської сторони. Вона зводилась до того, що управління італійськими колоніями на рік передавалось під опіку чотирьох держав, визначених Паризькою сесією. Якщо за той рік вирішити питання не вдасться, то воно передається на розгляд ООН.