Міжнародні відносини

Післявоєнні зовнішньополітичні розрахунки супердержав

За роки війни США не лише не послабшали, але навпаки — дуже посилились. Знаходячись на недосяжній відстані від військових дій, їх населення, територія і економіка ніяк не постраждали^[1]. А економіка переживала справжній підйом: безробіття зникло, ділова активність була дуже високою, валовий національний продукт збільшився з 90,5 млрд дол. (1939 р.) до 211,9 млрд дол. (1945 р.). Сільськогосподарське виробництво зросло на 15%. США мали 59% світових запасів нафти (1947 р.). Доход на душу населення в США перевищував доход Великобританії майже у два рази, Франції — у три рази, а Західної Німеччини у чотири з половиною рази. США втратили у війні за всіма розрахунками не більше 400 тис. чол., а населення США за роки війни збільшилось з 131 млн чол. до 140 млн.

США були, мабуть, наймогутнішою військовою силою в світі — мали найбільший військово-морський флот, найсильнішу авіацію і, володіючи монополією на атомну зброю, почували себе справжніми переможцями.

Американці були задоволені своїм життям, економічним становищем, претендували на провідне місце в світі. Але в їх середовищі гуляла думка про «програну війну», оскільки СРСР, відігравши провідну роль в розгромі гітлерівської Німеччини і в досягненні Великої Перемоги, став супердержавою і значно поширив свій вплив у світі.

Становище СРСР ніяк не можна було порівняти із становищем США. Ведучи протягом трьох довгих років, майже, сам на сам війну з найсильнішою в світі гітлерівською армією (в ті перші роки війни вона справді була такою!) Радянський Союз був вкрай виснажений економічно і фінансово: в СРСР було знищено 30 тис. заводів і фабрик, 65 тис. км залізниць, зруйновано 1710 міст та 70 тис. сіл, загинуло 26 млн людей. Населення СРСР зменшилось з 194 млн (1940 р.) до 170 млн (1945 р.).

Проте в ті роки переможного закінчення війни і здобуття Великої Перемоги Радянський Союз являв собою величезну військову силу, а моральний і військовий дух радянських людей був надзвичайно високим. Що не зразу зрозумів новий президент США Гаррі Трумен.

Зважаючи на об’єктивні економічні данні про співвідношення сил між двома головними державами-переможницями, Трумен вважав, що на кінець війни Радянський Союз більше зацікавлений у Сполучених Штатах, ніж ті в Радянському Союзі. Для прояснення позиції СРСР Трумен направив до Москви Гаррі Гопкінса, який приїздив туди ще в 1941 р., одразу після вступу СРСР в війну. Гопкінс перебував в Москві з 26 травня до 6 червня 1945 р., вів переговори із Сталіним і повернувся засмученим: Сталін висунув американцям ряд докорів — США припинили поставки СРСР по ленд-лізу одразу ж після капітуляції Німеччини 9 травня 1945 р. та ряд інших. Особливої поваги до США у Сталіна було непомітно.

В плані тиску на СРСР Трумен розраховував на серйозний фактор — володіння Сполученими Штатами атомною бомбою. І він виклав свого козирного туза на стіл Потсдамської конференції в перший же день її роботи. Напередодні, 16 липня 1945 р., в США було проведено успішне випробування атомної бомби, і в день відкриття конференції Трумен сповістив про цю сенсацію Сталіна. Але «потрясіння» Сталіна не відбулось, він індиферентно сприйняв повідомлення, що спантеличило вже американського президента. Сьогодні відомо, що повідомлення Трумена не було для Сталіна новиною — він знав про стан просування атомної проблеми США від радянської розвідки. Отже, тиску на Сталіна в Потсдамі вчинити не вдалося, тим більше, що США та Великобританія були зацікавлені у виконанні Радянським Союзом домовленості про вступ СРСР у війну з Японією.

Становище СРСР при визначенні післявоєнного зовнішньополітичного курсу було складним. З одного боку, як головний переможець у війні Радянський Союз мав право на пріоритетне вирішення своїх інтересів у післявоєнному устрої світу. Зіншого, Сталін розумів значні переваги США перед СРСР. Звичайна звичка радянського керівництва співвідносити свої дії з «безсмертним вченням Маркса—Леніна» ні до чого не вела: адже Ленін давно обрік капіталістичну систему на суцільний занепад, на «загнивання», чого ніяк не відбувалось. Проте, «вчення» давало надію на те, що ініціатива вибору післявоєнного курсу буде належати радянській стороні.

В радянському керівництві на той час визначилось дві точки зору на проблему. Я б їх назвав «м’якою» і «твердою». «М’яку» відстоювали партійні керівники Ленінграду — А. Жданов та М. Вознесенський. Її назвали «Продовження великого альянсу». Вона зводилась до відстоювання повоєнних дружніх відносин із США та Заходом доки СРСР не ліквідує в країні дуже тяжкі наслідки війни. Провідниками «твердої точки зору», були московські партійні діячі Г. Маленков та Л. Берія. Вона іменувалась «Забезпечення гарантії безпеки». Зводилась вона до необхідності забезпечити Радянському Союзу дружнє оточення (соціалістичне — малось на увазі) на відміну від ворожого, в якому СРСР знаходився напередодні війни. Обидві точки зору розповсюджувались і на вирішення репараційного питання. «М’яка» зводилась до недоцільності демонтажу німецьких підприємств і вивезення обладнання в СРСР (де воно все одно гинуло і перетворювалось на металобрухт), а до створення замість цього в Німеччині радянсько-німецьких підприємств і вивезення до СРСР готової продукції. «Тверда» ж відстоювала демонтаж і вивезення обладнання в СРСР. Сталін спочатку не приєднувався до жодної, але схилився до «м’якої». Але коли Жданов помер (1948 р.), а Вознесенського Берія розстріляв (1950 р.), то запанувала «тверда» лінія. До того ж, Захід повністю узяв ініціативу в свої руки і пішов на створення антирадянських блоків, що й вирішило остаточно радянську позицію.

Хоча, якщо говорити особисто про Сталіна, то він в силу свого характеру і переконань більше симпатизував твердому курсу, ніж більш економічно вигідному «м’якому»^[2]. Політичні переконання Сталіна часто-густо зашкоджували державним інтересам, хоча він вважав, що це одне і те саме. І 9 лютого 1946 р. у зв’язку з першими післявоєнними виборами до Верховної Ради СРСР Сталін виголосив промову перед виборцями, в якій твердив, що вирішальну роль у перемозі СРСР у війні відіграв соціалістичний лад, що перемога значно посилила соціалістичну систему і що радянські люди повинні напружити зусилля для її зміцнення.

І жодним словом не обмовився про подальшу співпрацю з союзниками. І хоча промова Сталіна виголошувалась для внутрішнього вживання радянських людей, але оскільки будь-якому його виступу надавалось неабияке загальнополітичне значення, то на Заході виступ був оцінений як ворожий до капіталістичного Заходу. Що посилило налаштованість американського керівництва до твердого курсу щодо СРСР.