Фінанси

4.4. Сутність і особливості реалізації фінансової та фінансово-правової політики держави

Сукупність заходів держави, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і виконання функцій державою утворюють її фінансову політику, яка є важливою складовою державної політики.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою виконання певних завдань і досягнення поставлених цілей [6].

Фінансова політика завжди має відповідати об’єктивним потребам суспільного розвитку.

Досліджуючи фінансову політику, варто відзначити, що якщо фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами, які відповідають наявному рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин та існують незалежно від суб’єктивної волі, то фінансова політика відображає саме суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Проте механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, попри підпорядкованість об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі собою. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси.

Фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо.

Зміст фінансової політики зазвичай розглядають у широкому і вузькому значенні. У широкому розумінні зміст фінансової політики має на увазі механізм державного регулювання всіх соціально- економічних процесів та явищ і охоплює широкий арсенал фінансових інструментів, засобів, форм і методів розподілу та перерозподілу ВВП і національного доходу. Діє цей механізм через національну фінансову систему країни. Фінансова політика в цьому сенсі відображає усі сторони функціонування фінансів, охоплюючи монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

У вузькому ж розумінні зміст фінансової політики полягає у взаємодії політики у сферах державних і недержавних фінансів (галузевих, регіональних тощо).

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики в її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки охоплює також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Отже, фінансова політика містить такі складові:

- бюджетно-податкова;

- грошово-кредитна;

- інвестиційна;

- страхова;

- амортизаційна;

- валютна;

- митна та інші.

За тривалістю дії і масштабністю завдань фінансову політику традиційно поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія розрахована на тривалу перспективу і розв´язання глобальних завдань економічного і соціального розвитку. Вектор фінансової стратегії визначається завданнями суспільного розвитку на певному історичному етапі.

За умов економічної кризи головним завданням стає фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації. Стан активного економічного розвитку передбачає досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Основний напрям будь-якої фінансової стратегії - надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямовану на розв´язання завдань меншого за часом періоду, що випливають з розробленої фінансової стратегії і забезпечують реалізацію останньої. Фінансова тактика має бути достатньо мобільною і вчасно реагувати на економічні проблеми і диспропорції, сприяючи досягненню стратегічних цілей розвитку.

Фінансова політика за характером реалізації поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів щодо реалізації фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимуляційні чи стримувальні, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах.

Про недискреційну політику йдеться, якщо використовуються певні фінансові інструменті, до яких належать так звані вмонтовані стабілізатори, застосування яких регулює ситуацію в економіці.

Умонтовані стабілізатори - це, насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Варто мати на увазі, що повної збалансованості за допомогою самих лише вмонтованих стабілізаторів досягти неможливо. Світовий досвід фінансової практики свідчить, що доречним є паралельне використання вмонтованих стабілізаторів і засобів дискреційної політики.

Співвідношення фінансової стратегії та фінансової тактики деталізується додатково в процесі реалізації заходів фінансового менеджменту на макро- і мікрорівні.

І державна, і фінансова політика набувають свого законодавчого закріплення в процесі законотворчої діяльності. Якщо до законодавчих актів, що мають закріпити основи фінансової стратегії належать Конституція України, Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України та інші законодавчі акти тривалої дії, то фінансова тактика відбивається у Законах про Державний бюджет України на відповідний рік та численних постановах Міністерства фінансів України, Правління Національного банку України та інших нормативних актах.

Про вплив фінансової політики держави на суспільні і приватні інтереси громадян свідчать широкий резонанс, включно з масовими акціями, що супроводжували в Україні обговорення й ухвалення Бюджетного кодексу України і Податкового кодексу України, а також Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік».

Реальне політико-правове життя свідчить про наявність тісного, майже нерозривного зв´язку фінансових стосунків і політики, тому й виділяється фінансово-правова політика як оптимальна модель їх взаємодії. Проте фінансове право є більш нейтральним за своєю сутністю і виражає (принаймні, має виражати) інтереси всього суспільства. В реаліях сьогодення фінансово-правова політика служить інтересам політичних сил, що постійно змінюються, регіональним елітам, окремим партіям і т. ін. У фінансово-правовій політиці досить яскраво простежується суб´єктивізм, намагання задовольнити інтереси владних структур та/або окремих регіонів і великого бізнесу.

Саме фінансово-правовій політиці держави властивий найвищий рівень узагальнення, що позначається на її змісті. Фінансово-правова політика використовується як засіб управління фінансовими коштами з метою здійснення або підтримки політичної влади.

Таким чином, фінансово-правова політика має подвійну природу, оскільки, з одного боку, є частиною загальнодержавної політики, що має правове оформлення, а з іншого боку - це фінансове право, вживане як політичний засіб акумулювання, розподілу і використання державних грошових коштів. За своєю сутністю фінансово-правова політика являє собою діяльність, в основі якої лежать розробка і реалізація юридично оформлених ідей, принципів або перспектив фінансового розвитку держави [5].

Отже, фінансово-правова політика - це публічна діяльність суб´єктів фінансового права і політичної влади щодо створення оптимального механізму фінансово-правового регулювання в цілях планомірної акумуляції, розподілу і використання грошових фондів загального значення, що ґрунтується на правових нормах, а також діяльність стратегічного характеру, спрямована на вдосконалення фінансових відносин в цілях установлення балансу сфер впливів різних суспільних (соціальних) регуляторів.

Фінансово-правову політику держави найбільш раціонально розглядати через її фінансову діяльність, пов’язану з використанням фінансів як одного з основних механізмів (важелів) публічної влади.

У правовій політиці держави взагалі, а у фінансовій особливо, присутній парадокс, за яким центральна влада має обмежувати свої повноваження, встановлювати для себе необхідну межу свободи. Здійснення в Україні ефективної фінансово-правової політики дозволить визначити межі фінансової самостійності регіонів, що не руйнують саму державу, і рівень централізації фінансових коштів, необхідний для виконання загальнодержавних завдань.

У складі суб´єктів фінансово-правової політики виділяються органи, які формують цю політику, і які її реалізують. Особливо яскраво поділ суб´єктів простежується в бюджетному процесі: складання і виконання бюджету віднесено законодавством до повноважень виконавчих органів влади, а розгляд, затвердження і контроль виконання бюджету - до повноважень представницьких органів влади.

Таким чином, залежно від суб´єктів виокремлюється фінансово-правова політика України як суверенної унітарної держави і муніципальних утворень, а також фінансово-правова політика представницьких і виконавчих органів влади.

Дії суб´єктів фінансово-правової політики мають певну мету, а саме, забезпечення фінансовими ресурсами соціально-економічного і політичного розвитку кожного муніципального утворення і держави в цілому. Отже, основний напрям діяльності суб´єктів фінансово-правової політики збігається з головною метою існування держави - створенням умов для надання кожному члену суспільства достатніх коштів для повсякденної життєдіяльності.

У сучасних умовах розвитку України, особливо на тлі необхідності активних антикризових дій на всіх рівнях управління і господарювання, актуальним є питання щодо узгодженості дій усіх суб´єктів фінансово-правової політики.

Фінансова політика на основі юридичних (правових) засобів відбиває вимоги об´єктивних закономірностей, тенденцій розвитку і вдосконалення фінансової діяльності держави. Враховуючи сутність фінансово-правової політики, можна відзначити, що вона базується на принципах фінансового права з певною політичною орієнтацією.