Фінанси

3.3. Світова фінансова наука в сучасному періоді

Значний вплив на формування фінансової науки зробила теорія Дж. Кейнса, яка виникла під впливом економічної кризи 1929— 1933 pp. Вона визнавала неможливість автоматичного досягнення рівноваги стану економіки. Досягнення стабілізації покладається на державу, яка має впливати на три ключові економічні змінні: схильність до споживання, граничну ефективність капіталу (очікувану норму прибутку) і норму відсотка. Згідно з теорією Кейнса, головне завдання економічної політики держави полягало в управлінні сукупним попитом, а основним інструментом проведення політики управління попитом був державний бюджет, який розглядався як стабілізаційний чинник виробництва.

Кейнсіанська теорія державних фінансів відкидала те, що бюджет має бути збалансованим. Ця теорія легалізувала бюджетні дефіцити для стимулювання економіки і обґрунтовувала те, що в умовах кризи або депресії держава має скорочувати податки і збільшувати витрати державного бюджету, допускаючи бюджетний дефіцит і таким чином підсилюючи додатковий попит у «млявій економіці». При високій кон´юнктурі фінансова політика повинна стримувати попит шляхом підвищення податків і обмеження витрат. Бюджетні дефіцити могли зберігатися і при зростанні виробництва для стимулювання економіки і досягнення найбільших темпів зростання.

У п´ятдесятих роках XX ст. почала виявлятися тенденція відходу від значних стабілізаційних заходів. Так, наприклад, з приходом до влади уряду М. Тетчер у Великобританії й адміністрації Р. Рейгана (1981 р.) в США концепція всієї системи державного втручання в економіку була кардинально змінена. Ці зміни, що спостерігалися у фінансовій політиці країн з розвиненою економікою у 80-і pp., пов´язані з «новим явищем» в економічній науці - теорією «економіки пропозиції» на противагу кейнсіанству, яка головну увагу приділяла регулюванню попиту. Її виникнення було пов´язане з дослідженнями М. Фрідмана в галузі життєвого циклу і концепції про постійний дохід, А. Лаффера — автора «податкової кривої».

Особлива роль у цій теорії відводилася державним фінансам, скороченню податків, державних витрат, зменшенню кількості грошей в обігу за допомогою політики високого відсотка. Ці рекомендації монетаристської школи були направлені на зменшення державного втручання в економіку, уповільнення інфляції, збільшення темпів економічного зростання. У результаті податкової реформи 1981 р. були знижені фактичні ставки податків на доходи корпорацій і фізичних осіб, що сприяло активізації інвестиційної діяльності бізнесу і підвищенню життєвого рівня широких верств населення. У той же час припускали, що скорочення податків не приведе до зниження податкових надходжень (відповідно до кривої А. Лаффера), проте зниження податків привело приблизно до пропорційного зменшення податкових надходжень.

Основи сучасної теорії державних фінансів були закладені на межі XIX—XX ст. головним чином зусиллями італійських і шведських економістів У. Мацолли, М. Панталеоні, К. Вікселя, А. Ліндаля та інших, які першими почали інтерпретувати бюджет в термінах попиту і пропозиції благ, що постачаються державою, і намагалися з цих позицій шукати раціональні підходи до його формування. Пізніше наука про державні фінанси розвивалася більшою мірою як теорія податків і перерозподілу. І лише в останні десятиліття загальноприйнятим став синтетичний погляд на ресурси, форми і результати діяльності держави крізь призму виробництва і обміну, економічних благ, а економіка суспільного сектора сформувалася як самостійний науковий напрям. Економіці суспільного сектора і державним фінансам присвячені роботи Дж. Брауна і Г. Джексона, Калісса і Д. Джоунса, Р. і П. Месгрейвов, а також книги Е.Б. Аткінсона, Дж.Е. Стігліца.

У другій половині XX ст. у світовій економіці відбувався неухильний зсув пріоритетів у бік фінансів приватного сектора і в науковому плані це оформилося в так звану неокласичну теорію фінансів, що робить наголос на фінанси приватного сектора, зокрема на таку їх організацію, яка дозволяла б за допомогою ринкових механізмів здійснювати вільні переливи капіталу з однієї сфери економіки в іншу.