Фінанси

3.2. Розвиток фінансової науки у XV - XIX ст.

Фінансова наука, як і всі науки, народилася з практики. Фінансова практика на тисячоліття старша за фінансову науку. Фінансова наука виникла пізніше, ніж інші соціально-політичні науки, її зародження припадає до XV-XVI ст.

Торгівельний капіталізм створив не лише матеріальні умови для виникнення нової галузі суспільного знання, а й потребу в свідомому ставленні до фінансового господарства. У кінці XV ст. починають свою літературну діяльність багато письменників - меркантилістів. Серед них Д. Карафа (1487 p.). Основними постулатами його теорії були такі.

Государ не повинен виснажувати народ великими поборами.
Основою бюджету мають бути домени.
Податки мають бути тільки надзвичайним джерелом.
У мирний час треба нагромадити грошовий запас для майбутньої війни.

Як представник торгівельного класу, Карафа наполегливо рекомендував відміну обкладення вивозу. Він поділяв витрати на гри групи:

витрати на оборону країни;
витрати на утримання государя;
витрати на задоволення надзвичайних потреб.

Видатним представником меркантилістів XVI ст. також був Ж. Боден (1530-1597 pp.). У свою систему фінансів він включає сім джерел доходу государя:

домени;
військова здобич;
подарунки дружніх держав;
збори з союзників;
доходи від торгівлі;
мита з вивозу та ввозу;
дань з підкорених народів.

У джерелах державних доходів відсутні податки. Як основу системи фінансів Ж. Боден розглядає доходи від доменів і митне обкладення. На його думку, податки є небезпечним засобом, таким, що сварить короля з його підданими та спонукає їх до повстань. До податків слід удаватися тільки у виняткових випадках. Витрати держави необхідно витрачати на такі цілі:

- утримання королівського двору;

- добродійність;

- утримання армії;

- споруда фортець, міст і громадських будівель.

Меркантилісти зробили першу спробу визначення фінансового господарства як господарства, що складається з державних доходів і витрат, проте фінансова наука в епоху меркантилізму робить тільки перші кроки.

Значний внесок у розвиток фінансової науки у XVII—XVIII ст. зробили німецькі фінансисти (JI. фон Секендорф, Ф. Юсті, І. Зонненфельс). Вони розглядали фінансову науку як частку камеральних наук. Німецькі камералісти, незважаючи на прикладний характер їх досліджень, зробили першу спробу систематичного викладу основ фінансового управління і тим самим заклали фундамент фінансової науки.

Ідеї школи фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо) стали найбільш поширеними в другій половині XVIII ст. їх заслуга в галузі фінансової науки визначається самим вибором і постановкою проблем про справедливість обкладення, про перекладення, про джерела доходу, про розміри участі кожного у витратах держави й інші проблеми теорії податків.

Заслуга фізіократів полягає в тому, що вони першими вказали на взаємозв´язок і взаємозалежність фінансів і народного господарства. Глава школи фізіократів Ф. Кене (1694—1774 pp.) розробив знамениту економічну таблицю, в якій висвітлив як єдине ціле весь суспільний процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів. Він першим показав умови можливості безперервного виробничого процесу і вперше поставив питання про органічний зв´язок оподаткування і народногосподарського процесу.

Вплив фізіократів на подальший розвиток фінансової науки позначився на тій критиці, з якою вони виступили проти тогочасної фінансової системи: вони протестували проти свавільності податків, проти їх численності, що є гальмом економічного розвитку.

Ідеї А. Сміта (1776), викладені в його праці “Дослідження про природу і причини багатства народів”, кардинально вплинули на господарське і фінансове життя європейських держав. Головна заслуга А. Сміта полягає в тому, що він розвинув економічну основу фінансового господарства. Він не лише забезпечив фінансовій науці достатньо міцну народногосподарську основу, а й подав у п´ятій книзі своєї праці про народне багатство, цілком присвяченій фінансовому господарству, вчення про фінанси, що відповідає умовам і поглядам свого часу.

Державні витрати А. Сміт поділяє на дві групи: витрати, що мають загальне значення (оборона й утримання королівської влади), які можуть бути сплачені за рахунок доходу суспільства, і витрати, в яких зацікавлені окремі особи. Витрати на відправлення правосуддя, витрати на народну освіту мають оплачуватися митами. А установи, що здійснюють дану галузь державної діяльності, мають утримуватися за рахунок надходжень від мит. Ці міркування навели А. Сміта на думку про розподіл державного і місцевого фінансового господарства.

Доходи А. Сміт поділяє на доходи від капіталів, підприємств і майна держави (за сучасною термінологією - неподаткові доходи) і на податки. На його думку, капітали, перебуваючи в руках держави, приносять дуже малий прибуток, підприємства збиткові, утримання в руках держави земельного і лісового майна завдає прямої шкоди розвитку народного господарства. А. Сміт вважається одним із засновників теорії податків і його знаменитих принципів оподаткування.

Д. Рікардо у своєму творі “Начала політичної економії і податкового обкладення” створює нову теорію податків, пов´язавши її з його теорією ренти і заробітної плати.

У XIX ст. великий вплив на розвиток фінансової науки мають ідеї соціалізму (К. Родбертус, К. Маркс, Ф. Лассаль) і соціально-демократичний робітничий рух. Цей вплив знайшов своє вираження в розвитку соціально-політичного напряму перш за все в Німеччині (Л. Штейн, А. Шеффле, А. Вагнер), він приділяв багато уваги фінансовій системі і надавав їй серйозного значення.

До XVІІІ ст. встановлення основних положень фінансової теорії здійснювалося французами й англійцями, а в XIX ст. велика заслуга в подальшій теоретичній розробці належала німецьким ученим. У їхніх працях теорія народного господарства про фінанси перетворилася на широку галузь економічної науки, на фінансову науку з пануванням в ній соціальної, а не індивідуалістичної або фіскальної точки зору.

У XIX ст. відбувається виділення з політичної економії фінансової науки я к самостійної галузі суспільних знань. Ця заслуга належить німецьким ученим і пов´язана з ім´ям К. P. Pay (1806-1873). Його підручник “Основні начала фінансової науки” вийшов з друку 1832 р. Він був присвячений загальним основам фінансової науки, державним витратам, державним доходам (від державного майна, регалій, лісів, промислових підприємств, капіталів, мит, податків), державному кредиту, бюджету, організації фінансового управління. За цією схемою викладався курс фінансової науки в німецькій, англійській, італійській і російській науковій літературі. Ця праця служила основним посібником з фінансової науки протягом майже півстоліття не лише в Німеччині, а й в інших країнах. До певної міри його учнем був професор Санкт- Петербурзького університету В.А. Лебедев.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробив видатний економіст першої половини XIX ст. швейцарець Ж. Сісмонді (1773- 1842). У фінансовій політиці Сісмонді бачив важливий засіб поліпшення становища народу, вимагаючи скорочення непрямих податків, встановлення мінімуму, вільного від обкладення, вимагаючи прогресивності в обкладенні. Він вважав, що оплачувати податками послуги держави мають ті, хто цими послугами користується - заможні, а не бідняки. Прогресивні погляди Сісмонді були сприйняті фінансовими школами, що склалися в другій половині XIX ст. і перш за все, — соціально-політичним напрямом у Німеччині.

Розробки К. Маркса в галузі фінансової науки зробили соціалізаційний вплив на її розвиток. К. Маркс досліджував конкретні проблеми фінансової науки - податків, бюджету, державного боргу, кредиту тощо.

Соціально-політичному напряму належить значна заслуга в розробці соціальних аспектів фінансової науки. Основна його ідея полягала в тому, щоб за допомогою податків здійснювати перерозподіл національного доходу на користь незаможних класів. Останній з представників нової історичної школи професор Берлінського університету А. Вагнер (1835-1917) заслуговує на особливу увагу, оскільки його погляди набули широкого поширення у фінансовій літературі останньої чверті XIX - почала XX ст. У сфері податкової політики А. Вагнер висував ідею втручання держави в процес розподілу. Основні фінансові ідеї А. Вагнера викладені в курсі “Наука про фінанси” (1880).

Маржиналізм в економічній науці зробив значний вплив н а становлення фінансової науки. Теорія граничної корисності об´єднує всіх представників суб´єктивної школи. Висновки австрійської школи були використані для побудови загальної конструкції фінансової науки й аналізу суті окремих фінансових явищ і інститутів, перш за все — явища перекладення податків з погляду теорії граничної корисності. Один із знаних представників австрійської школи Е. Сакс зробив спробу розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства (1887). Е. Сакс дійшов висновку, що фінансова наука має стати такою ж точною наукою, як і політична економія. Він вважав, що у політичної економії і фінансової науки один і той же метод, і якщо політична економія будується на законі граничної корисності, то і фінансова наука має бути побудована на тому ж базисі.

Французька фінансова думка першої половини XIX ст. (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа) йшла шляхом подальшого скорочення функцій держави і зменшення тягаря оподаткування. Відомий французький економіст другої половини XIX ст. П. JIepya-Больє розвиває індивідуалістичні погляди своїх попередників. Він виступає проти господарської діяльності держави, захищає інтереси великого капіталу і заперечує проти ідеї прогресивного обкладення.

Таким чином, проглядаються два основні напрями в розвитку теорії фінансів — англійський і німецький. Якщо для англійського напряму був характерний розгляд фінансів як складової частини загальної економічної теорії (А. Сміт, Ж.-Б. Сей, Ж. Сісмонді, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль), то німецький напрям розглядав фінанси як самостійну науку (або повноцінну частину політичної економії). При цьому аж до кінця XIX ст. питання оподаткування розглядалися значною мірою в рамках загальної економічної теорії.