Фінанси

2.1. Фінанси античних держав

Розвиток грошового господарства в античних державах був обмежений, натуральне господарство повністю ніколи не витіснялося грошовим господарством. Розвиток товарного виробництва і використання грошей як міри вартості призвело до поширення грошового обігу в грецьких торгівельних центрах у VII - VI ст. до н.е.

До цього періоду в обігу перебували худоба, прикраси, інструменти і металеві злитки. Металеві злитки виявилися найбільш придатними завдяки природним властивостям металу, найбільш зручним для обміну і накопичення. Виникненню монет сприяло те, що метал почали приводити до фіксованих зручних розмірів для полегшення розрахунків. Грецькі монети виготовлялися зі срібла. У Римі спочатку були в обігу тільки мідні монети, але в III ст. до н.е. перейшли на чеканку срібних і золотих монет.

У V—IV ст. до н.е. доходи Афін складалися мало не наполовину внесків держави — членів союзу, потім йшли доходи від експлуатації срібних копалень, стягування митних зборів, податків на іноземців. Кожному іноземцю, який селився в Афінах, належало платити подушну подать. Кошти на суспільні витрати надходили від громадської власності: з земельних ділянок, копалень, митних зборів, податей на іноземців, з податків на продаж, судових мит і штрафів.

Якщо цих коштів не вистачало, стягували податки на доходи, зокрема, на доходи від сільського господарства.

Стягування податків здійснювалося відкупниками, які були зобов´язані платити тверду суму громаді. Гроші поступали в різні каси, які очолювали скарбники.

При храмах також існували каси, надходження до яких йшли від здачі в оренду земельних ділянок, з грошових пожертвувань і приношень, а також від податків на доходи з тієї частини військових трофеїв, яка присвячувалася богам. У разі потреби поліс брав ці гроші як позику під відсотки. Громадських позик практично не було. При необхідності для покриття дефіциту на заможних громадян поліса розкладався відповідний податок.

Часто суспільні витрати безпосередньо покривалися громадянами. Оскільки не було центральної державної каси, то різні каси накопичували певні надходження на конкретні цілі. З загальної каси виплачувалися гроші на утримання під час військових походів, якщо ті затягувалися. Створення флоту стало можливим завдяки відкриттю нових родовищ срібла, веслярі рекрутувались з бідних верств громадян, яким платилася платня. При цьому доходи конкретно і безпосередньо порівнювалися з потребами у витратах, а не навпаки — витрати, які намічалися б залежно від суми доходів, що були в розпорядженні.

Спосіб фінансування афінянами своїх суспільних структур був точним відбиттям їх цивільного і суспільного буття. На той період була невелика кількість суспільних інститутів. Так, існувала потреба в судах, забезпеченні порядку, здійсненні контролю за ринком, військовій організації, заходах з упорядкування зовнішніх стосунків, роботи в міському господарстві. Лише з часом виборні посади і посади чиновників починають оплачувати, з´являються витрати на поліцію, постачання міста зерном і лісом, на публікацію законів і на спортивні ігри.

В античних державах була достатньо розвинена податкова система. Проте в Греції прямих податків не існувало. Так, наприклад, Афіни V ст. до н.е. покривали свої державні витрати за рахунок надходжень з копалень і внесків членів Афінського морського союзу. Крім того, частка державних витрат могла бути перекладена на плечі багатих громадян за допомогою літургій. Римські громадяни, що жили в Італії з 167 р. до н.е., були звільнені від прямих податків. У зв’язку з цим весь тягар податків лягав на провінції (наприклад, збір на користь Рима десятої частини врожаю). Работоргівля, звільнення рабів і всі форми спадкоємства обкладалися податками.

Господарство в той період було переважно аграрним. Більшість населення працювала і жила в сільській місцевості. Аграрна продукція складала велику частку всіх створених цінностей. Тому в давнину багатство вимірювалося в основному розміром земельних володінь, з яких платився поземельний податок у грошовій формі. Сума податку визначалася кожні п´ять років. Із збільшенням меж Римської республіки сталося ускладнення податкової системи. У містах громадяни платили встановлені там комунальні податки і притягувалися до сплати державного податку. Для стягування податків удавалися до допомоги відкупників, діяльність яких держава не могла достатньою мірою контролювати, результатом чого стала корупція і зловживання владою.

Як і в Греції, в Римі не існувало єдиної державної каси. Доходи від величезного особистого майна імператора надходили до особової каси, яка називалася фіск. Окрім цієї каси існувала державна каса для забезпечення професійних солдатів, що пішли на спокій, яка формувалася за рахунок уведеного п´ятивідсоткового податку зі спадку. У всіх провінціях були створені особливі філії фіску у фінансових установах, що здійснювали контроль за визначенням суми податків і їх стягненням, були складені кадастри по кожному місту імперії, що містили відомості про землевласників, а також іншу необхідну для оподаткування інформацію. Кожному жителю належало з´явитися в певний день до властей своєї громади і подати декларацію. Головним в провінціях залишався поземельний податок. У середньому він складав одну десяту доходів. До непрямого оподаткування належали митні збори, податок з обороту у розмірі 1%, особливий податок з обороту при торгівлі рабами у розмірі 4%, а також податок за звільнення рабів, розмір якого складав 5%.

Одними з основних причин занепаду Римської імперії були надмірні податки і бюрократія. 301 року на основі указу були заморожені всі ціни і зарплати для збереження системи. Проте, оскільки податкова політика продовжувала пригнічувати виробництво і комерцію, імператори стикалися з великими труднощами в забезпеченні армії і чиновників спорядженням і товарами. Були створені державні цехи для виробництва озброєння, урядові перевізні компанії. Всі ці зміни до кінця III ст. зробили імператора й уряд найбільшими виробниками в імперії, на додаток до того, що вони були найбільшими власниками землі, шахт і каменоломень. Поступово встановлювалося пряме управління економікою, витісняючи дрібних, незалежних торговців, виробників і підприємців.

В останні десятиріччя існування Римської імперії економікою управляла держава. Була розпочата конфіскація цінностей у храмах, із здобутого золота і срібла відливали золоті монети для фінансування нової столиці Константинополя. Оскільки селяни жили під важким податковим тягарем з боку свого уряду, багато хто з них підтримував вторгнення варварських племен, які пропонували набагато більше свободи, ніж римляни. До 476 р. н.е. римська економіка настільки зруйнувалася, що пройшла майже тисяча років, перш ніж монетарна економіка відродилася повного мірою.

Після майже тисячі років використання монет у культурі суспільство повернулося до практично безгрошової економіки. Середньовічний світ практично припинив користуватися грошима. Замість збору податків у монетах лендлорди вимагали від селян плати часткою врожаю та послугами.