Теорія і практика правозастосування

1. Правозастосовна діяльність: поняття та сутнісні ознаки

Становлення в Україні правової держави вимагає належного розвитку системи законодавства країни, створення досконалих за формою і змістом законів. Показником дієвості та якості законодавчого акта є, передусім, його стабільність, яка свідчить про ефективну правореалізаційну практику, здатність закону протягом тривалого часу врегульовувати певне коло суспільних відносин за відсутності потреби суттєвих його змін.

Підвищення рівня функціонування правової системи залежить як від удосконалення механізму правового регулювання, так і механізму правозастосовної діяльності, що сприятиме подальшому пошуку шляхів щодо поліпшення механізму захисту прав людини і громадянина, точності переводу нормативних велінь в русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Зазначені факти зумовлюють потребу переосмислення теоретичних засад реалізації права та правозастосування, з врахуванням світового і національного історичного досвіду, наповнюючи їх новим змістом.

Питання щодо змісту й сутнісних ознак правозастосовної діяльності вже доволі тривалий час перебуває в центрі уваги вчених-правознавців. Правозастосуванню в цілому й окремим проблемам правозастосовної діяльності присвячено численні публікації радянських, вітчизняних і російських науковців, серед яких, передовсім, заслуговують на увагу праці М. Александрова, С. Алексєєва, І. Бенедика, Ю. Бро, Є. Додіна, І. Дюрягіна, В. Горшеньова, В. Лазарева, Я. Михаляк, П. Недбайла, С. Олейникова, П. Рабіновича, О. Черданцева, В. Юсупова та ін. У ході широкої дискусії, що відбулася в 1954 - 55 рр. на сторінках юридичних видань, та в подальшому обговорено й визначено характерні ознаки правозастосування як специфічної форми реалізації права, а також у цілому сформовано єдину позицію щодо розуміння змісту й призначення правозастосовної діяльності. Зокрема, під час означеної дискусії засуджено й відкинуто як хибні уявлення, що ґрунтувалися на ототожненні правозастосовної діяльності з нормотворенням і такими формами безпосередньої реалізації правових норм, як використання, виконання й дотримання норм права, досягнуто попередньої згоди щодо принципових питань визначення суб’єктів правозастосування, його характеру й завдань тощо.

Нині вже можна констатувати факт набуття теорією правозастосування парадигмального характеру, тобто статусу своєрідної сталої системи координат, яка визначає проблематику й напрями подальших досліджень у цій сфері та править за основу таких досліджень. Про це, насамперед, свідчить одноманітність висвітлення базових положень теорії правозастосування в навчальних виданнях, що її Т. Кун визнавав найсуттєвішою ознакою завершення формування наукової парадигми, а також наявність фундаментальних досліджень з окремих питань, що визначаються як проблемні в рамках певної парадигми. Так, переважна більшість виданих останнім часом в Україні та Росії підручників і навчальних посібників з теорії держави і права зазвичай містить окремий розділ, присвячений висвітленню змісту, ознак і динаміки правозастосовної діяльності в рамках єдиного, усталеного в пострадянській правовій науці підходу; здійснюються ґрунтовні наукові дослідження окремих аспектів і проблем правозастосування на рівні монографічних досліджень та наукових статей; вочевидь складно переоцінити вплив теорії правозастосування і на юридичну практику. “Практична спрямованість теорії правозастосування, природно, зумовлюється її безпосередньо прикладним характером, - пише П. Рабінович у відповідному розділі навчального посібника з теорії права та держави. - Адже майже всі службові обов’язки професійних юристів зосереджуються на застосуванні юридичних норм або на його забезпеченні. Тому як для майбутніх юристів, так і для осіб, що вже працюють у даній сфері, цей розділ курсу набуває, мабуть, найбільшого практичного значення”.

Отже, теорія правозастосування є зараз невід’ємним елементом “нормальної” правової науки і має парадигмальний, базовий характер. Дискусії щодо проблемних положень теорії свідчать передовсім про нормальний розвиток науки в межах усталеної парадигми.

Зумовлений потребою визначення змісту поняття “правозастосовна діяльність” порівняльний аналіз вищезгаданих публікацій дає можливість виокремити такі принципові моменти теорії правозастосування. Переважна більшість наукових дефініцій, що стосуються поняття “правозастосовна діяльність”, є комплексними, тобто такими, що поєднують ознаки широко використовуваних у правовій доктрині визначень через рід і видову відмінність та операціональних визначень.

Дефінієнс цих визначень складний і містить родове поняття, “традиційні” видові ознаки-характеристики й указівку на здійснювані в перебігу такої діяльності й властиві лише для неї операції (дії) та/або очікуваний результат. Родовим поняттям при визначенні поняття “правозастосовна діяльність” зазвичай виступає поняття “діяльність компетентних суб’єктів” у незначних його варіаціях, як от: “діяльність державних органів” (П. Галанза, І. Фарбер, М. Хангалов), “діяльність державних органів (посадових осіб) та уповноважених на те органів громадськості” (Ю. Бро, Є. Додін, І. Дюрягін), “діяльність державних органів, громадських організацій, а за державним уповноваженням - і громадян” (В. Лазарев, П. Недбайло) тощо. Усі названі тут суб’єкти належать до обсягу поняття “компетентний суб’єкт”, адже правозастосувачами можуть стати лише за державним уповноваженням і діють виключно в межах наданої компетенції (обсягу повноважень). Що ж до видових ознак правозастосовної діяльності як діяльності компетентних суб’єктів, то найчастіше згадуються її складність; владний (державно-владний) творчий характер, який зумовлює імперативність і варіативність її результатів; її реалізація на засадах законності, ефективності, доцільності й обґрунтованості (доказовості); нормативна регламентованість меж власного розсуду правозастосувача, а також порядку й форм її здійснення.

Окрім того, переважна більшість визначень поняття “правозастосовна діяльність” як видову ознаку між іншими містить елемент, іманентно властивий дефінієнсам операціональних визначень. Операціональними визначеннями в науці називаються такі, що визначають поняття через указівку на характер і послідовність учинюваних дій (операцій) та/або результат цієї діяльності. Визначення шляхом посилання на мету також, очевидно, слід уважати операціональним, оскільки мета зазвичай розглядається як очікуваний, сподіваний результат.

Наприклад, Є. Додін зазначає, що зміст правозастосовної діяльності “становлять збирання, дослідження, опрацювання й зберігання інформації або, простіше кажучи, операції з нею”. Метою правозастосовної діяльності проф. Є. Додін уважає поширення загальних приписів правових норм на персонально визначених суб’єктів.

На думку О. Козлова, задля того, щоб “утілити правову норму в життя”, компетентний суб’єкт мусить послідовно набути знання, по-перше, щодо конкретної ситуації, яка потребує владного втручання, по-друге, щодо змісту норми, яка підлягає реалізації, по-третє, щодо можливих сприятливих чи, навпаки, несприятливих для суб’єкта правових наслідків і насамкінець ухвалити відповідне рішення, владно підтвердивши вид та міру прав і обов’язків учасників правовідносин та, в разі потреби, визначивши вид і міру юридичної відповідальності. “Застосування права, - пише О. Аверін, - це спрямований на забезпечення нормального перебігу процесу реалізації правових норм комплекс розумових і фактичних, організаційних і юридичних операцій (дій) суб’єкта правозастосування”.

Наведені дефініції є яскравими прикладами операціональних визначень через указівку на характер і послідовність учинюваних дій. Але не менш поширені й дефініції з посиланням на результат (мету) реалізації правозастосовної діяльності. При тому найчастіше згадуються:

- вирішення юридичної справи;

- видання індивідуальних державно-владних приписів (правозастосовного акта);

- здійснення акту застосування права (правозастосовного акту).

Приміром, автори ґрунтовної праці “Теорія юридичного процесу” на чолі з В. Горшеньовим трактують правозастосовну діяльність як специфічну діяльність уповноважених державних органів, громадських об’єднань та посадових осіб, спрямовану на розгляд і вирішення різноманітних індивідуальних справ, які мають юридичне значення.

С. Алексєєв визначає правозастосування як специфічну діяльність, спрямовану на вирішення юридичної справи, у результаті якої до матерії правової системи включаються нові елементи - владні індивідуальні приписи. “Правозастосовна діяльність є організаційним виразом застосування права та являє собою систему різнорідних дій основного й допоміжного характеру, втілених у правозастосовних актах”, - пише він.

На думку І. Дюрягіна, “застосування норм права (правозастосовна діяльність) - то здійснювана в спеціально визначених законом формах державно-владна організаційна діяльність компетентних суб’єктів із видання індивідуально-конкретних правових приписів”.

З точки зору В. Юсупова, результатом правозастосовної діяльності завжди є створення юридичного акта - акта застосування права, тобто рішення в конкретно-індивідуальній справі. Визначення цієї діяльності В. Ісаковим може бути приведено до такої формули: “правомірна діяльність компетентних суб’єктів... що її результатом виступає індивідуальний правовий акт”. Проф. Алексєєв зазначає, що поняттям “вирішення юридичної справи” охоплюється кінцева правозастосовна дія, термін “індивідуальний державно-владний припис” указує на результат правозастосування, а поняття “акт застосування” позначає результат вирішення юридичної справи в єдності з його зовнішньою формою, тобто акт-документ.

Отже, усі три наведених поняття у дещо різних аспектах характеризують підсумок правозастосовної діяльності, її остаточний результат.

Що ж до бентежливої, на перший погляд, відмінності пропонованих різними авторами як видової ознаки роду “діяльність компетентних суб’єктів” переліків належних до здійснення операцій (перша група наведених дефініцій), то згідно з правилами визначення понять кожному дефінієнсу (визначенню) має відповідати лише один дефінієндум (визначуване), але кожний дефінієндум може мати декілька дефінієнсів. Приміром, квадрат може бути визначений як “рівнобічний прямокутник” або ж як “рівнокутний ромб”: обидва дефінієнси визначають один (спільний) дефінієндум цілком адекватно. До того ж, ідеться про тотожні по суті операції, змальовані з різним рівнем деталізації у рамках різних підходів (кібернетичного, структурно-функціонального, психологічно- діяльнісного тощо), які не заперечують, а доповнюють один одного, таким чином збагачуючи зміст поняття “правозастосовна діяльність”.

Всі наведені приклади є дефініціями поняття правозастосовної діяльності, навіть якщо в них ідеться про правозастосування чи застосування норм права, оскільки в усіх цих випадках правозастосування (застосування норм права) як специфічна форма реалізації права характеризується саме в його діяльнісному аспекті.

Окрім того, наведений у розглянутих дефініціях перелік належних до вчинення дій (операцій) та їх результатів становить видову ознаку визначуваного поняття при його визначенні через родове поняття “діяльність компетентних суб’єктів”. Тобто, саме цей перелік характеризує специфіку змісту правозастосовної діяльності (правозастосування, застосування норм права) як виду діяльності компетентних суб’єктів. До того ж поняття “правозастосовна діяльність”, “правозастосування” та “застосування норм права” доволі часто використовуються як рівнозначні в науковій і довідковій літературі.

Буває, що кінцева мета правового регулювання, тобто фактична реалізація визначених правовими нормами вимог і можливостей, досягається самим актом застосування відповідної норми (регулятивної чи охоронної). Але нерідко досягнення цієї мети потребує й послідовного застосування компетентним суб’єктом (суб’єктами) значної кількості правових норм, як регулятивних, так і охоронних. Це спричиняє виникнення цілого комплексу питань, пов’язаних із визначенням такого роду діяльності. Чим є з позицій правової науки така діяльність? Що вона собою являє? З іншого боку, виникає проблема визначення статусу діяльності, що реалізується в межах окремої стадії акту застосування норми права і не приводить до ухвалення остаточного рішення у справі. Тому методологічно виправданою слід визнати пропозицію В. Реутова та О. Ушакова ставитися до понять “правозастосування”, “застосування норм права” та “правозастосовна діяльність” з позицій розрізнення категорій загального й окремого та частини й цілого.

Термін “правозастосування”, на думку В. Реутова й О. Ушакова, має вживатися на позначення специфічної форми правореалізації, пов’язаної з реалізацією владної компетенції. Натомість термін “застосування норм права” автори вважають за доцільне використовувати для позначення випадків повної реалізації норми самим актом її застосування, а більш складні випадки, що потребують послідовного здійснення численних актів застосування норм права (так би мовити, “забезпечення” кожного окремого акту застосування норм аналогічними попередніми або подальшими актами), позначати термінами “правозастосовний процес” або “правозастосовна діяльність”.

Аналогічною є позиція В. Горшеньова, який зазначав, що правозастосовну діяльність слід розглядати як сукупність різнорідних актів основного й допоміжного характеру, за допомогою яких

Обсягові поняття “правозастосовна діяльність”, належить не лише процес здійснення численних послідовно-паралельно пов’язаних взаємозалежних актів застосування норм права, а й окремо взяті акти застосування, які до того ж можуть спиратися серед фактичних підстав застосування норми на раніше вчинений, або ж відіграти роль юридичного факту за подальшого розвитку правовідносин, тобто, увійти ланкою до правозастосовного ланцюжка- діяльності. Більше того, поняття “правозастосовна діяльність” може використовуватись і для позначення окремих дій у рамках акту застосування норми права, оскільки кожний такий акт складається з декількох стадій і потребує вчинення різнорідних дій, здійснюваних поетапно (до того ж, доволі часто - різними суб’єктами).

Отже, з урахуванням наведених поза межами дефініцій додаткових характеристик можна виділити такі принципові для визначення змісту поняття “правозастосовна діяльність”:

По-перше, це специфічна діяльність компетентних суб’єктів. На відміну від таких форм безпосередньої реалізації правових норм, як їх використання, виконання й дотримання громадянами та ін., правозастосування є складною формою реалізації норм права, що потребує участі наділеного легальними владними повноваженнями суб’єкта.

Перший, так званий “широкий” підхід, як слушно зазначав згодом В. Лазарев, не є виправданим, оскільки ґрунтується на ототожненні правозастосування з формами безпосередньої реалізації правових норм. Натомість прибічники другого, “вузького” підходу, вочевидь перебільшують роль державних органів у процесі регулювання суспільних відносин, категорично відкидаючи можливість визнання суб’єктами правозастосовної діяльності не лише громадян, а й громадських організацій.

“Особливість громадського правозастосування полягає в тому, - пише І. Дюрягін, - що воно здійснюється лише за уповноваженням держави й у визначених державою межах”. Але це, на його думку, не дає підстав уважати, що від того змінюється сутність правозастосовчої діяльності. “Із санкції держави, - стверджує В. Лазарев, - діяльність із правозастосування цілком можуть здійснювати й громадські організації, а в окремих випадках навіть громадяни”. Проте в таких випадках, як слушно зауважує Є. Додін, вони беруть участь у правовідносинах уже не як громадяни, а як уповноважені особи. Нині вважається загальновизнаним, що правозастосовну діяльність можуть здійснювати державні органи, установи, державні й недержавні підприємства, громадські організації та навіть окремі особи за умови, що державою (законодавством) їм надано відповідні повноваження, та в межах своєї компетенції.

По-друге, така діяльність відзначається владним характером. Державні органи безпосередньо, а інші компетентні суб’єкти опосередковано та різною мірою реалізовують владні функції, що полягають у контролі (нагляді) за суспільними явищами й процесами, їх авторитетному засвідченні й управлінні ними, а в разі потреби й за наявності підстав - у застосуванні легального примусу. —Державно-владне вповноваження - ось той чинник, що перетворює суб’єкта управлінських відносин на суб’єкта правозастосування... і виражається в наданні йому певної правозастосовної компетенції, - пише Є. Додін. - Лише носій державної влади спроможний здійснити такий акт соціального управління, як реалізація загальних державних настанов у конкретних життєвих обставинах”. Державні органи є носіями владних повноважень за визначенням, оскільки, власне, й уособлюють державну владу. Але, як зазначалося вище, акт делегування державою повноважень на здійснення правозастосування іншим суб’єктам “забарвлює” їх діяльність з реалізації наданих повноважень владною авторитетністю, зумовлює прояв у ній ознак імперативності. Унаслідок того, як зазначає І. Дюрягін, правозастосовні акти ухвалюються такими суб’єктами, як акти одностороннього волевиявлення, характеризуються обов’язковістю,гарантуються примусовою силою держави, тобто набувають імперативного, державно-владного характеру.

По-третє, це діяльність з індивідуальної регламентації та правозабезпечення, тобто така, що передбачає видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів, які визначають суб’єктивні права й обов’язки адресатів приписів, та забезпечення їх фактичної реалізації адресатами в формі виконання й дотримання суб’єктивних обов’язків і заборон, а також використання суб’єктивних прав. Як індивідуальна регламентація, так і правозабезпечення знаходять своє вираження у відповідних актах-документах,

що ними оформлюються (а за потреби й зумовлюються подальші) правозастосовні акти-дії.

По-четверте, ця діяльність має реалізовуватися на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості, оскільки здійснюється з метою найбільш ефективного регулювання суспільних відносин та за умови прозорості підстав ухвалюваних рішень. Поняття доцільності правозастосовної діяльності має щонайменше два смислових шари. У першому випадку застосування юридичної норми визнається доцільним тоді, коли воно забезпечує досягнення того соціального ефекту, що заради нього було створено норму. Інакше кажучи, доцільність правозастосовної діяльності в цьому розумінні передбачає цілеспрямованість та ефективність такої діяльності.

У другому розумінні поняття доцільності співвідноситься з поняттям оптимальності. Адже вищенаведене розуміння поняття доцільності, на думку П. Рабіновича, не дає відповіді на питання: якому з однаково правомірних у формальному відношенні варіантів поведінки, пропонованих нормою, слід надавати перевагу в конкретній ситуації? А таке питання постає щоразу, коли суб’єктові правозастосування доводиться мати справу з нормами, хоча б один зі структурних елементів яких характеризується відносно визначеним змістом. Не варто забувати й про норми з так званими альтернативними гіпотезами, диспозиціями чи санкціями, а також про дискреційні норми права. “Вирішення цього питання, - пише П. Рабінович, - можливе лише на основі критеріїв доцільності в її вужчому розумінні: доцільним має визнаватися лише такий варіант застосування норми, який дозволяє найкращим чином (за даних умов) досягти її мети.

Таке розуміння доцільності ґрунтується на діалектиці співвідношення мети й способів її досягнення: будь-яка мета зазвичай може бути реалізована в конкретних умовах за допомогою різних дій (засобів). Усі такі дії будуть доцільними в широкому розумінні доцільності, але нерівноцінними з огляду на ступінь, рівень доцільності: деякі з них забезпечуватимуть досягнення мети швидше, простіше, з меншими “витратами”, ніж інші”. Тобто у вузькому розумінні доцільність означає те саме, що й оптимальність.

З поняттями цілеспрямованості й доцільності значною мірою пов’язане й поняття справедливості. “Право має регулювати людську поведінку в такий спосіб, - зазначає Р. Циппеліус, - щоб вигоди (цінності, переваги) й обтяження (витрати, зобов’язання) були розподілені справедливо; суперечливі інтереси були задоволені в порядку, відповідному до їхньої ваги та значущості; ті, хто чинить карані діяння, отримували за них належну відплату, - одне слово, аби при вирішенні конфліктів, які виникають у суспільстві, панувала справедливість”.

Забезпечення соціальної справедливості здійснюється не лише через правотворення, але й через правозастосування, адже навіть справедливий закон потребує справедливого застосування. Як зазначає О. Аверін, досягнення справедливості в правозастосовному процесі залежить не стільки від процесуальної регламентації дій правозастосувача, скільки від рівня правової культури й правосвідомості його самого й інших учасників справи. Норми з відносно визначеними, альтернативними, дискреційними елементами, про які вже йшлося, мають застосовуватися не лише на засадах доцільності, але й на принципах справедливості, з огляду на рівень матеріальної забезпеченості, ступінь вини, спроможність адекватно оцінювати значення власних дій учасниками правового конфлікту та інші індивідуальні особливості конфліктних ситуацій.

Правило suum cuique ex aequo et bono, сформульоване ще за часів Давнього Риму, з часом не втратило своєї актуальності. Окремо слід згадати й потребу забезпечення об’єктивності, неупередженості компетентних суб’єктів під час здійснення ними правозастосовної діяльності як необхідної передумови ухвалення ними справедливих рішень. На думку О. Авєріна, упередженість і справедливість - принципово несумісні поняття. “В юриспруденції зміст поняття справедливості відрізняється від загальнопоширеного пересічного розуміння, - пише В. Нікітаєв. - Будь-який юрист знає, що справедливий суд - це законно створений незалежний і неупереджений суд, який керується в своїй діяльності виключно інтересами права, а вирок справедливий тоді, коли покарання призначається з урахуванням передбачених законом індивідуальних особливостей злочину й особи, що його вчинила”.

Проте, як цілком слушно зауважував ще в позаминулому столітті Дж. Стіфен, слід пам’ятати, що ухвалення справедливого рішення - лише половина справи: конче потрібно, щоб справедливим його визнало суспільство. Обґрунтованість ухвалених рішень є необхідною умовою, яка вможливлює не лише визнання їх справедливими суспільством, але й здійснення нагляду, контролю вищими інстанціями, оскарження й опротестування неправосудних рішень зацікавленими особами тощо.

На думку Н. Глинської, обґрунтованість ухваленого рішення становить результат його обґрунтування й передбачає підтвердження правильності всіх висновків, що містяться в конкретному правозастосовному акті, посиланнями на відповідні норми права, сукупністю доказів і взаємопов’язаних із ними переконливих доводів. Разом із тим авторка зазначає, що обґрунтування правозастосовних рішень є не одноактною дією, а тривалим у часі процесом, що має свою структуру та складається з низки відносно самостійних, послідовно і поступово здійснюваних у контексті правозастосовної діяльності операцій. Н. Глинська виділяє такі етапи обґрунтування, як визначення предмета обґрунтування, встановлення доказової бази рішення, формулювання логіко-гносеологічних доводів рішення, викладення результатів обґрунтування у відповідному правозастосовному акті.

Таким чином, обґрунтування є невід’ємною динамічною складовою правозастосовної діяльності, а обґрунтованість - її засадничою вимогою. Як слушно зауважує О. Аверін, вимога щодо обґрунтованості правозастосовної діяльності стосується всіх стадій правозастосовного процесу. Обґрунтованим має бути не лише акт правозастосування, але й сама діяльність правозастосувача.

Піднормативна діяльність, що припускає творчу активність лише в межах і напрямках, визначених застосовуваними матеріальними нормами, та у формах, установлених відповідними процедурно-процесуальними нормами, тобто виключно на засадах підпорядкування вимогам правових норм. Зумовлена потребами доцільності й справедливості варіативність правозастосовної діяльності вимагає творчого підходу до її здійснення.

Висування версій, інтерпретація текстів нормативно-правових актів та доказового матеріалу, формування доказової бази рішення та його обґрунтування - це також творчі акти, що потребують вправності й розвиненої уяви. Але з метою внеможливлення заснованої на владних повноваженнях “творчої сваволі”, яка спроможна перетворити право в процесі його застосування на свою протилежність, правозастосовна діяльність здійснюється на засадах обмеження власного розсуду суб’єктів правозастосування правовими ж рамками.

Насамкінець варто навести ще одне колективне визначення поняття правозастосовної діяльності, що характеризує її багатоаспектність: “Правозастосовна діяльність є складним явищем, яке не обмежується виданням актів застосування права. Вона виявляє себе не лише в рамках передбаченої процесуальними нормами процедури розгляду справи, але й значною кількістю побічних зв’язків і стосунків. У її перебігу учасники розгляду оцінюють стан правопорядку, формують власні позиції з питань застосування закону, обстоюють свої уявлення й спростовують уявлення інших, ухвалюють рішення в конкретних справах, змінюють юридичну практику, вносять пропозиції стосовно вдосконалення законодавства тощо.

Увесь цей складний механізм матеріально-правових, процесуальних, організаційних, технічних, психологічних та інших зв’язків і відносин, власне, і являє собою правозастосовну діяльність як таку”. Природно, що зміст явища, яке вже стало об’єктом філософських рефлексій, не можна повноцінно виразити чотирма-п’ятьма рядками дефініції. До того ж належне усвідомлення змісту поняття “правозастосовна діяльність” потребує, між іншим, ретельного з’ясування й визначення змісту самої цієї діяльності.

Правозастосовну діяльність можна визначити як здійснювану на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості піднормативну діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення).

Оскільки ж усі розглянуті дефініції поняття “правозастосовна діяльність” вільно трансформуються з номінальних у реальні, перелік належних до вчинення дій (операцій) та їх результатів, що його вони містять як складову дефінієнсів, певною мірою визначає й специфічний зміст правозастосовної діяльності як виду діяльності компетентних суб’єктів. Зрештою, один із фундаторів операціоналізму П. Бріджмен зауважував, що будь-яке поняття завжди позначає певний ряд операцій. “Таким чином, - коментує його позицію Д. Горський, - Бріджмен розглядає термін (поняття) як замінник опису належних до здійснення фактичних операцій”, що в нашому випадку становлять зміст правозастосовної діяльності як такої. “Особливість цього визначення - чи радше цих інструкцій, які є кориснішими, ніж визначення, - стверджував прагматист Ч. Пірс, - у тому, що воно розповідає вам, що позначає слово... вказуючи, що ви повинні робити”. Значення символу, зазначає семіолог У. Еко, полягає в класі дій, призначених спричиняти певні відчутні наслідки. Цей підхід до розуміння змісту понять поділяють і деякі вітчизняні вчені. Так, на думку В. Гаращука, визначення містять стислий зміст діяльності будь-якої державної чи недержавної структури, особи.

ВИСНОВОК

Таким чином, правозастосовну діяльність можна визначити як здійснювану на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості піднормативну діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення).