Теорія і практика правозастосування

3. Вимоги до правильного застосування норм. Правозастосовні помилки

Правозастосування можна вважати правильним, якщо воно відповідає певним критеріям. Ці критерії називаються вимогами щодо процесу та результату правозастосування. Основними вимогами, яким має відповідати правозастосування, є:

1) обґрунтованість;

2) законність;

3) доцільність.

Вказаним трьом вимогам повинні відповідати всі стадії правозастосування.

Обґрунтованість

Вимога обґрунтованості відноситься передусім до першої стадії правозастосування, під час якої з´ясовується фактичний бік справи. Отже, першою вимогою є об´єктивне і всебічне з´ясування істотних обставин справи. У радянські часи до суб´єкта правозастосування висувалася вимога встановити об´єктивну істину у процесі з´ясування обставин справи. Ця позиція продовжує відстоюватися і в деяких сучасних працях. З точки зору філософії об´єктивна істина - це те, що існує в дійсності, повністю відображає дійсність. З точки зору правозастосування істина - це повна і точна відповідність знання суб´єкта правозастосування тим фактам реальної дійсності і правовідносинам, що мають значення для вирішення справи, тобто правильне знання про дійсність, що мала місце в минулому . Об´єктивна істина може бути лише одна. Не буває декілька варіантів об´єктивної істини, оскільки існує лише одна реальна дійсність. Проте є очевидним, що вимога встановлення об´єктивної істини має здебільшого декларативний характер.

На сьогодні у жодному законодавчому акті, який регулює процес правозастосування, не міститься обов´язку суб´єкта правозастосування встановити об´єктивну істину. Більше того, законодавством визначено низку ситуацій, при розв´язанні яких суб´єкт правозастосування уповноважений виносити рішення без з´ясування певних важливих обставин справи. Скажімо, згідно з ст. ст. 109, 112 Сімейного кодексу України, суд при розгляді справи про розірвання шлюбу з´ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, лише у випадку надходження заяви від одного з подружжя. У випадку ж надходження до суду спільної заяви подружжя про розірвання шлюбу, вказані обставини судом не з´ясовуються.

Якщо розглядати ідеальну ситуацію, то об´єктивна істина з великою вірогідністю може бути встановлена лише у справі, де вся доказова база складається з наданих суб´єкту правозастосування речових доказів, які повністю підтверджують всі факти і обставини справи, а самі спірні відносини однаково інтерпретуються усіма сторонами справи. Проте і у цьому разі істина не буде об´єктивною, оскільки вона встановлюється окремим суб´єктом з урахуванням його світосприйняття, а також його особистісних, психічних та інтелектуальних характеристик, тобто така істина все одно буде мати суб´єктивний характер. Нереальність встановлення у кожній справі об´єктивної істини обумовлено комплексом факторів: по-перше, зв´язаністю суб´єкта правозастосування встановленими законодавством чіткими (і, як правило, досить обмеженими) строками правозастосовного провадження; по-друге, залежністю процесу пізнання обставин справи від дій і мотивів сторін справи, свідків, експертів, які і надають суб´єкту правозастосування значну частину доказів; по-третє, складністю та багатоаспектністю самих суспільних відносин, щодо яких має бути встановлена об´єктивна істину, в той час як вони вже не існують у реальності, а відносяться до минулого; по-четверте, існуванням низки важливих положень законодавства, спрямованих на гарантування прав людини у процесі правозастосування: право на відмову у надання свідчень стосовно себе та близьких родичів; презумпція невинуватості; інші випадки законної відмови надавати докази та свідчення суб´єкту правозастосування; покладання обов´язку доведення тих чи інших обставин справи на одну із сторін.

Таким чином, слід підтримати позицію, згідно з якою у процесі правозастосування повинна бути встановлена формальна істина, тобто істина, яка базується на доказах наданих сторонами справи, та доказах, отриманих самим суб´єктом правозастосування у порядку, передбаченому законодавством. Відмінність формальної істини від об´єктивної полягає у тому, що вона базується на обмеженому колі доказів, які були неупереджено зібрані і детально досліджені суб´єктом правозастосування, і тому можуть лише умовно претендувати на те, щоб повністю відображати дійсність. Формальна істина вважається встановленою у тому випадку, якщо встановлено відповідність певного висновку суб´єкта правозастосування не об´єктивній дійсності, а заздалегідь визначеним умовам, правилам.

Втім, все вищевикладене жодним чином не означає звільнення суб´єкта правозастосування від обов´язку дослідити всі обставини справи максимально об´єктивно і неупереджено за допомогою всіх наданих сторонами доказів, а також доказів, які витребовуються на вимогу суб´єкта застосування.

Не менш важливою вимога обґрунтованості є і для другої стадії правозастосування. Тлумачення норм права, яке є головною складовою цієї стадії, повинно базуватися на застосуванні визнаних наукою і практикою способів тлумачення норм права.

Нарешті, сам правозастосовний акт також має бути обґрунтованим посиланнями як на встановлені під час процесу правозастосування істотні обставини справи, так і на витлумачені норми права, що регулюють зазначені обставини. Обґрунтованість правозастосовного акту полягає, зокрема і у послідовності та логічності викладення тексту акту, його внутрішній несуперечливості, адекватності зроблених висновків фактичній та юридичній стороні справи. Таким чином обґрунтованість у правозастосуванні означає урахування та надання оцінки всім обставинам, що мають значення для прийняття правозастосовного рішення.

Законність

Вимога законності полягає у тому, що процес правозастосування має відбуватися у відповідності до законодавчо встановленої процедури та у межах, установлених законом. Ця вимога вказує на неприпустимість зловживання суб´єктом правозастосування своїми повноваженнями, а також виходу за межі своєї компетенції. В самому загальному вигляді вимога законності закріплена у ч. 2 ст. 19 Конституції України, де встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним з основних проявів законності є однакове застосування норм права щодо схожих ситуацій. Вимога законності стосується як процедури правозастосовного провадження (строки, порядок, повноваження суб´єкта правозастосування тощо), так і відповідності закону самого результату правозастосування (зміст і форма правозастосовного акту). Як зазначає П. Недбайло, законність та обґрунтованість - це по суті одна вимога. Наприклад, законний вирок - це і обґрунтований вирок. Однак вирок або інший акт може бути законним з формальної сторони, але необґрунтованим по суті. Ця думка П. Недбайла видається нам досить показовою у тому сенсі, що законність як така не може бути основною вимогою до акту право - застосування.

Незважаючи на всю свою важливість, вимога законності є недостатньою, адже вона не розкриває ціннісних засад правозастосовної діяльності, вказуючи лише на обов´язок суб´єкта правозастосування дотримуватися приписів законодавства, яке в свою чергу може бути застарілим, непрогресивним, антигуманним, нечітким, колізійним тощо. Правозастосовна діяльність має не лише багатовимірний інтелектуальний, а й однозначно творчий характер, адже суб´єкт правозастосування у своїй діяльності здійснює пізнання оточуючої дійсності, індивідуалізує абстрактні норми права стосовно конкретних обставин та осіб, зважує та оцінює докази, інтерпретує правові позиції сторін тощо. Тобто правозастосування є надзвичайно складною діяльністю, в якій немає місця шаблонам, стандартним підходам та заздалегідь вирішених ситуацій. Зважаючи на це, особливого значення набуває ціннісна орієнтація суб´єкта правозастосування, тобто змістовні характеристики основних параметрів (засад) діяльності, в рамках яких суб´єкт правозастосування має знаходитися за будь-яких умов, незалежно від змісту норм законодавства. Саме такі параметри і містяться у вимозі доцільності правозастосовної діяльності, до розгляду якої ми і переходимо.

Доцільність

У радянській літературі вимогу доцільності, як правило, розглядали у досить вузькому ракурсі. Так, П. Недбайло суть доцільності бачив у такому: «Доцільність у застосуванні та виконанні правових норм є така їх реалізація, за якої не просто досягається мета закону, що полягає у певних матеріальних або соціально-культурних результатах, але найбільш повно досягається ця мета у конкретних, історично визначених умовах місця та часу». Така позиція є безумовно правильною, як і теза про те, що цілі правових норм конкретизують цілі реалізації права. Таким чином вимогу доцільності у літературі здебільшого розглядають у контексті вимоги законності, внаслідок цього доцільність фактично стає простою конкретизацією вимоги законності: найбільш адекватно застосувати норму закону стосовно конкретних обставин справи.

Не слід заперечувати позитивні моменти, що випливають з наведеної позиції, які полягають у безсумнівно вірному твердженні про те, що суб´єкт правозастосування повинен намагатися своєю діяльністю реалізувати мету норми права, яку він застосовує, стосовно конкретних відносин та суб´єктів. Адже ефективність всього права вимірюється якраз відповідністю реальних результатів дії певної норми права тим цілям, які в неї закладалися суб´єктом правотворчості при її виданні.

Таким чином, неврахування суб´єктом правозастосування цілей норм права, які він застосовує, істотно знижує регулятивний потенціал права, підриває довіру до права в очах широких верств населення, а також може бути причиною деструктивних або регресивних явищ у тій чи іншій сфері суспільного життя. Разом з тим такий підхід не повною мірою розкриває суть доцільності як вимоги до застосування норм права. Доцільність в самому широкому смислі висуває вимоги до загальної спрямованості правозастосування. Оскільки цілями можуть виступати лише певні цінності, то вимога доцільності також встановлює систему цінностей, яким повинна відповідати правозастосовна діяльність.

Правозастосування як процес переслідує певну мету, яка в свою чергу є чітко визначеною цінністю. Такою цінністю є права і свободи людини і громадянина. Наприклад, у ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб´єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Стаття 1 Закону України «Про міліцію» встановлює, що міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров´я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Вказані положення законодавства лише ілюструють загальний принцип, закріплений у ст. 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов´язком держави.

Цей конституційний принцип-мета визначає загальну ціннісну спрямованість правозастосовного процесу. Він одночасно кореспондується і з основоположними принципами права: справедливістю, рівністю, свободою, гуманізмом. Зазначені принципи становлять основу права, є його ідейним наповненням, а також головними цінностями - цілями. Таким чином, основну змістовну наповненість вимоги доцільності правозастосування потрібно звести до дотримання суб´єктом правозастосування принципів права. Основоположні принципи права є досить багатоаспектним явищем, дослідженню яких в останні роки присвячено значну кількість наукових робіт теоретико-правового спрямування. Детальний огляд змісту основоположних принципів права запропоновано у праці С. Погребняка, базуючись на якій коротко окреслимо зміст основних згаданих принципів. Основною ідеєю права є справедливість. Зважаючи на всеохоплюючий зміст цього принципу, він розкривається не лише на рівні доктрини, а й у низці законодавчих актів, що конкретизують його рівні прояви. Наприклад, у ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України вказується, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У правозастосуванні вимога справедливості передусім розкривається у категоріях, які характеризують діяльність суб´єкта правозастосування: неупередженість, об´єктивність, всебічність, надання рівних можливостей сторонам-учасникам процесу правозастосування, розсудливість, своєчасність, добросовісність (сумлінність та чесність при здійсненні прав і виконанні обов´язків, неприпустимість зловживання правом, заборона обходу закону), пропорційність (розмірність, адекватність, яка полягає у розумному співвідношенні між цілями державного впливу і засобами їх досягнення; заборона державним органам покладати на громадян обов´язки, які перевищують установлені межі необхідності, що випливають з публічного інтересу; закон, яким запроваджуються певні обмеження, повинен давати змогу визначити мету їх встановлення; розумний баланс приватних і публічних інтересів).

Правозастосовні помилки

Невідповідність діяльності суб´єкта правозастосування вищевказаним вимогам обґрунтованості, законності, доцільності призводить до помилок у правозастосовній діяльності. Питання дефініції і класифікації правозастосовних помилок ще не отримали достатньої уваги з боку теоретико - правової науки. При цьому такий стан речей був притаманний і радянській юридичній науці.

Правозастосовна помилка - це ненавмисна текстуальна або смислова невідповідність дій суб´єкта правозастосування нормам матеріального і процесуального права, а також принципам права, яка має своїм наслідком перешкоджання реалізації прав, свобод і законних інтересів суб´єктів права.

Помилки у правозастосовній діяльності завжди є результатом ненавмисних дій суб´єкта правозастосування, який не передбачав та не бажав настання такого результату. В свою чергу навмисне неправильне застосування норм права та його юридичне обґрунтування з метою приховати помилку розглядається вже як правопорушення, вчинення якого тягне за собою відповідну юридичну відповідальність. Слід погодитися з тими вченими, які вказують, що юридичну відповідальність суб´єкта правозастосування спричиняють не лише вчинені ним умисні дії, а й також його некваліфіковані дії, обумовлені низькою професійною підготовкою.

Виходячи з наданого вище визначення, за формою правозастосовні помилки поділяються на два види: текстуальні та смислові.

Текстуальні правозастосовні помилки пов´язані виключно з оформленням тих чи інших правозастосовних дій. В літературі вони класифікуються на мовностилістичні; логіко-лінгвістичні; помилки технічного характеру; помилки структурного характеру тощо.

Смислові правозастосовні помилки пов´язані зі змістовним наповненням та обґрунтуванням тих чи інших правозастосовних дій.

Смислові правозастосовні помилки поділяються на два види: 1) юридичні; 2) фактологічні.

Юридичні правозастосовні помилки пов´язані з неправильним застосуванням норм права. Серед таких помилок виділяють: неправильний вибір норми права (застосування норми права, яка не підлягає застосуванню; не застосування норми права, котра підлягає застосуванню); неправильне тлумачення норми права.

Фактологічні правозастосовні помилки пов´язані з неправильними діями суб´єкта правозастосування щодо збирання й оцінки доказів по справі. Серед таких помилок виділяють: неправильне встановлення фактів; неправильна оцінка фактів; отримання доказів про існування фактів незаконним шляхом; неправильний висновок з фактів.

Слід вказати, що значна частина текстуальних помилок та переважна більшість змістовних помилок базується на ігноруванні або неправильному використанні законів формальної логіки. Скажімо, частими є помилки при використанні правових понять; вживання взаємовиключних суджень; невідповідність фактичної та юридичної основи одне одній; формулювання висновку не на основі всіх істотних фактичних обставин справи, а лише на частині з них.

За критерієм вини правозастосовні помилки поділяються на: 1) помилки, що допущені суб´єктом правозастосування з власної вини; 2) помилки, що допущені суб´єктом правозастосування з вини сторін справи.

У відповідності до стадій правозастосування правозастосовні помилки поділяються на три групи: 1) помилки, допущені при встановленні фактичної основи справи; 2) помилки, допущені при встановленні юридичної основи справи; 3) помилки, допущені при винесенні правозастосовного акту.

ВИСНОВКИ

1) обґрунтованість;

2) законність;

3) доцільність.

Вказаним трьом вимогам повинні відповідати всі стадії правозастосування.

Правозастосовна помилка - це ненавмисна текстуальна або смислова невідповідність дій суб´єкта правозастосування нормам матеріального і процесуального права, а також принципам права, яка має своїм наслідком перешкоджання реалізації прав, свобод і законних інтересів суб´єктів права.

Отже, можна підвести наступні підсумки:

1. Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб´єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.

Крім того класифікацію форм реалізації права науковці здійснюють за такими критеріям як: в залежності від суб’єктів, по зовнішньому прояву та в залежності від методів державного впливу.

2. Застосування норм права - це управлінська діяльність органів державної влади, їх посадових осіб, а також уповноважених державою суб´єктів з винесення індивідуально-конкретних приписів, якими одним учасникам правовідносин надаються права, а на інших - покладаються обов´язки.

Характерними ознаками застосування норм права є:

1. Спеціальний суб´єкт (орган державної влади або уповноважений державою суб´єкт);

2. Державно-владний характер діяльності з застосування норм права;

3. Здійснюється на основі норм права;

4. Результатом застосування норм права є винесення суб´єктом застосування індивідуально-правових приписів, які закріплюються у формі правозастосовного акта;

5. Здійснюється у законодавчо встановлених формах і процедурах.

3. Правозастосування можна вважати правильним, якщо воно відповідає певним критеріям. Ці критерії називаються вимогами щодо процесу та результату правозастосування. Основними вимогами, яким має відповідати правозастосування, є:

1) обґрунтованість;

2) законність;

3) доцільність.

Вказаним трьом вимогам повинні відповідати всі стадії правозастосування. Правозастосовна помилка - це ненавмисна текстуальна або смислова невідповідність дій суб´єкта правозастосування нормам матеріального і процесуального права, а також принципам права, яка має своїм наслідком перешкоджання реалізації прав, свобод і законних інтересів суб´єктів права.