Актуальні проблеми кримінального права

2.2.1. Тенденції щодо формалізації кримінального права в країнах з традиційно-прецедентною системою права

Формалізація кримінального права в країнах з традиційно-прецедентною системою права з’явилася досить давно, але активізувалась останніми десятиріччями, у зв’язку з виникненням критики суб’єктивістського поширювального тлумачення. Однак розглянемо ці питання детальніше. Зокрема в Англії до цих пір є два основні джерела кримінального права: так зване Загальне (прецедентне) і Статутне право.

Загальне право — це сукупність прецедентів, тобто рішень вищестоящих судів щодо конкретних кримінальних справ, обов’язкових для судів нижньої ланки у справах зі схожим фактичним складом. Вища судова інстанція — це Суд Палати лордів. Його рішення обов’язкові для всіх інших судів. При цьому Суд Палати лордів особисто не зв’язаний своїми рішеннями. Далі в ієрархічній системі є Вищий Суд.

У наш час роль Загального права зведена до тлумачень щодо застосування норм Статутного права в частині заповнювання прогалин. Загальне право і зараз регулює самостійні відносини. Нормами загального права регулюються питання як Загальної, так і Особливої частин кримінального права (неосудність, провокація, змова тощо).

Слід зазначити, що рішення суду складається з: викладення справи; правила, що випрацьоване судом; конкретного рішення у справі (саме воно є прецедентом). Прецеденти видаються в різних збірках.

Статутне право — це закони і підзаконні акти. В Англії відсутня Конституція в писаному вигляді. Є кілька конституційних актів, що в сукупності і складають неписану Конституцію. В Англії діє дуже багато статутів, більшість із них дуже старі. Періодично проводиться реформування кримінального права.

Основними статутами є:

1) Закон про зраду (1351 р., 1848 р., 1945 р.);

2) Закон про боротьбу зі шпигунством (1911 р., 1920 р., 1939 р.);

3) закони про кримінальне правосуддя (1987 р., 1988 р., 1991 р.);

4) Закон про статеві злочини (1956 р., 1967 р., 1976 р.);

5) Закон про злочини проти особи (1861 р.);

6) Закон про боротьбу з тероризмом (1974 р.).

До джерел Статутного кримінального права належать також підзаконні акти. Згідно із Законом про надзвичайний стан 1920 р. в умовах надзвичайного стану нормативно-правові акти уряду зрівнюються з нормативно-правовими актами парламенту (акти, прийняті на підставі так званих делегованих повноважень). На підставі ст. 48 Закону про кримінальне правосуддя 1987 р. Державний секретар (повноваження відповідають посаді Міністра внутрішніх справ) може встановлювати розміри штрафу залежно від інфляції та інших факторів.

Слід зазначити, що кримінально-правова доктрина в певних ситуаціях може також застосовуватись як закон. Наприклад, якщо суддя не знаходить прецеденту і немає норми статутного права, він може звернутися до праць вчених-юристів у галузі кримінального права та використати кримінально-правову доктрину як закон. Можна уявити собі ситуацію, коли кількість доктрин дорівнює кількості вчених-юристів чи, принаймні, кількості наукових шкіл або коли існують взаємовиключні доктрини. Яку з них має обрати суддя — «найсправедливішу» чи за якимось іншим суб’єктивістським критерієм?

Статутне право є другим основним джерелом сучасного кримінального права Англії. Якщо звернутися до історії, то можна побачити, що протягом досить довгого часу в системі джерел англійського кримінального права роль статутів у порівнянні із загальним правом помітно зростала. Посилився вплив статутів починаючи з другої половини XIX ст.

Як правило, законодавчі акти в галузі кримінального права встановлюють відповідальність за конкретні злочини. Слід наголосити, що дуже часто видання статуту є справою випадку, такою собі злободенною відповіддю на запитання, що виникло в судовій справі. Наприклад, саме таким чином з’явилося в 1976 р. нове формулювання ґвалтування, що було пов’язане зі справою Моргана та звітом з цього питання, який підготував комітет Хейброна.

Окрім статутів до джерел англійського кримінального права відносять делеговане законодавство. Як зазначають англійські юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що воно дає можливість швидко приймати та змінювати постанови без їх подання на затвердження парламентом. Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повноважень, які надані парламентом.

Якщо ж воно є ultra vires (тобто виходитьза межі повноважень), то визнається недійсним. Вищою формою делегованого повноваження є «наказ у Раді», яким здійснюється введення в дію більшості законів. Фактично «наказ у Раді*- видається урядом і просто санкціонується Таємною Радою. «Накази у Раді» та інші делеговані акти публікуються Виданням її Величності в збірці Statutory Instruments.

У кримінальних статутах часто є відсилання, що надають Державному секретареві повноваження, пов’язані із застосуванням таких актів. Ці повноваження можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів покарання тощо. Іноді делеговане повноваження може торкатися вельми важливих питань. Так, у Законі «Про дітей та підлітків» 1969 р. міститься норма, яка встановлює вік настання кримінальної відповідальності з 14 років (за загальним правом, кримінальна відповідальність настає з 10 років). Однак в дійсності цей параграф може набрати чинності лише після видання відповідного наказу Державного секретаря.

Що ж стосується дії закону в часі, то зазвичай він набирає чинності з того дня, коли було отримане королівське схвалення, якщо в самому законі не зазначена дата. Частіше за все це пов’язане з тим, щоб дати можливість зацікавленим особам підготуватися до набрання законом чинності. Іноді в законі передбачено, що він набуде чинності «того дня, котрий буде вказано». Цей день може бути призначений «наказом у Раді» або наказом відповідного міністра. Дуже часто різні статті закону набувають чинності в різний час. Бувають також і такі випадки, коли стат- тя закону зовсім не вступає в силу. Делеговане ж законодавство набуває чинності з моменту прийняття.

Англійські судді напрацювали три підходи до тлумачення законів. Це — «буквальне» правило, «золоте» правило і правило «виправлення зла».

«Буквальне» правило застосовується, коли використані в законі поняття не мають альтернативного значення і тлумачити їх можна лише буквально. Якщо ж застосування «буквального» тлумачення призводить до алогічного висновку, то воно не застосовується.

У тому випадку, коли закон складено таким чином, що існують два і більше «буквальних» тлумачень, суд обирає з них, яке буде більш послідовним та призведе до логічного результату. Такий підхід до тлумачення називають «золотим» правилом.

Крім того, існує ще один підхід до тлумачення закону, який зазвичай називають правилом «виправлення зла*. Сутність його полягає в тому, що коли метою статуту було виправлення помилки («виправлення зла»), суд може застосувати таке тлумачення, яке найбільш відповідає вказаній меті.

Для тлумачення закон прочитується повністю, тому що окремі терміни часто мають інше значення, ніж ті, що використані в тексті. Суд повинен ретельно вивчити як повну, так і скорочену назву закону. Заголовки розділів та пояснення на полях не є складовими закону і не впливають на його тлумачення.

«В англійській юридичній літературі відзначається, що положення кримінального права, можна тлумачити лише обмежувально. Наприклад, Р. Уолкер в своїй відомій книзі, присвяченій англійській судовій системі, відмітив, що якщо статут, який встановлює кримінальну відповідальність, містить двозначні або невизначені формулювання, він має тлумачитися на користь особи. З цього витікає загальне правило, згідно якого кримінальна відповідальність виключається за відсутності mens геа (вини), яка за Загальним правом є обов’язковим елементом злочину. Однак це правило тлумачення не застосовується, коли статут однозначно встановлює сувору або абсолютну відповідальність» [5].

По суті у твердженні Р. Уолкера йдеться про принципи «презумпції невинуватості», з якого випливає необхідність доведення вини і за наявності переконливих доказів будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого. Однак, чому принцип презумпції невинуватості не діє, коли статут (закон) «встановлює сувору відповідальність», зрозуміти неможливо, оскільки, на наше глибоке переконання, доведеність чи недоведеність вини особи не залежить від суворої чи не суворої відповідальності. Вина доведена або не доведена. Якщо вина не доведена, то, за принципом презумпції невинуватості, її не можна інкримінувати особі, навіть якщо норма передбачає смертну кару.

Як вже зазначалось, особливість англійського кримінального права полягає, перш за все, у відсутності єдиного кримінального кодексу. Перші спроби кодифікації кримінального права відбулися в 1883 р. Однак при підходах, що існують у законотворчій роботі Англії, кодифікація законодавства навряд чи відбудеться взагалі.

У цьому контексті слід зазначити, що дуже часто норми матеріального кримінального права приймаються в законах кримінально-процесуального характеру. Наприклад: Закон «Про компетенцію кримінальних судів» 1973 р., Закон «Про магістерські суди 1980 р., закони «Про кримінальну юстицію» 1982 р. і 1991 р., Закон «Про поліцію та докази у кримінальних справах» 1984 р., Закон «Про поліцію» 1997 р. та деякі інші акти. Практично відсутній хоч один законодавчий акт, який би містив лише матеріальні кримінальні або лише кримінально-процесуальні норми — незалежно від назви він містить і ті й інші [5].

Звертає на себе увагу активна законопроектна робота з розвитку Статутного права. Здійснюється ця робота Комісією з реформи права, заснованою в 1965 р. Комісія підготувала проекти багатьох законів з різних галузей права. Розробкою законопроектів зайняті також аналогічні спеціальні королівські комісії і Комітет з перегляду кримінального законодавства, заснований ще до Другої Світової війни.

З кінця 60-х років XX ст. розвиток кримінального законодавства Англії йшов, насамперед, шляхом видання законів з Особливої частини кримінального права. Закони із Загальної частини Кримінального права, починають видавати з середини 70-х років XX ст. До них можна віднести Закони «Про кримінальне право» 1967 р. і 1977 р., Закон «Про кримінально-кара- ний замах» 1981 р., Закон «Про злочин (покарання)» 1997 р.

Аналізуючи джерела кримінального права США слід зазначити, що Американська система права виникла на основі англійської (колишньої метрополії США) і характеризується складністю, заплутаністю і архаїчністю правових норм, наявністю 53 кримінально-правових систем, що складаються з 50 систем штатів, однієї Федеральної системи, однієї системи округу Колумбія і однієї системи Пуерто-Ріко.

Система права США характеризується поєднанням норм Загального і Статутного права, але, на відміну від англійської, їй не притаманний суворий консерватизм. Формувалась вона в умовах федералізму на принципі «дуалізму права», за яким поряд із рівнем Федеральної системи права існує Система права США. Федеральна система кримінального права існує (з деякими виключеннями) на території всієї країни, а система кримінального права штатів — на території відповідних штатів. Така дворівнева побудова системи права або правової системи в цілому називається дуалістичною.

Джерела кримінального права США складаються з: Федеральних кримінально-правових приписів, що містяться в Конституції США 1787 р., в актах Конгресу і навіть деяких підза- конних актах. До джерел кримінального права також належать Конституції, закони і підзаконні акти окремих Штатів, які діють лише на території останніх.

Федеральна Конституція США містить такі положення, що мають відношення до кримінального права.

1) заборону на застосування незвичайних та жорстоких покарань;

2) заборону на стягнення незвичайно великих штрафів;

3) заборону видавати закони, що мають зворотну силу;

4) заборону на позбавлення майна без законного судового розгляду;

5) визначено поняття «державної зради» як злочину.

Федеральні закони, що віднесені до категорії актів Конгресу, містяться у Зведенні (збірці) законів США. Кримінально- правові положення Зведення законів розташовані в ч. 1 розділу 18 і складають 86 глав. Зведення законів не поділяється на загальну та особливу частини. Більшість кримінально-правових положень міститься в ч. 2 розділу 18 (наприклад, штраф, тюремне ув’язнення, смертна кара).

У 1984 р. було прийнято комплексний Закон «Про контроль над злочинністю», в якому викладені основні положення, що впорядкували призначення покарань. А в 1994 р. — Закон «Про боротьбу з громадською злочинністю» збільшив кількість діянь, за якими застосовується смертна кара.

Джерелами кримінального права США е також підза- конні акти, що видаються Президентом, департаментами і відомствами федерального уряду. В них роз’яснюються, деталізуються, тобто тлумачаться, конкретні кримінальні закони і встановлюються умови їх застосування.

До джерел кримінального права штатів належать: Конституція США, Конституції конкретних штатів, кримінальне законодавство штатів, підзаконні акти, що видає влада. Всі 50 штатів мають свої, законодавчо оформлені конституції, серед яких найстарішою є Конституція штату Нью-Хемпшир 1784 р. і найновішою — Конституція штату Колорадо 1965 р. Конституції штатів відрізняються великим обсягом і нестабільністю. Багато з їх положень запозичені з федеральної Конституції.

Серед норм, що регламентують питання, пов’язані із введенням та застосуванням норм кримінального покарання, є багато таких, що прямо суперечать одна одній. Наприклад, Конституція штату Флорида забороняє застосування невизначених покарань, а Конституція штатів Мічиган і Меріленд, навпаки, надають таке право законодавчим зборам.

Узагалі Конституції окремих штатів надають інколи більш широке визначення. В них можна знайти норми про порядок виконання смертної кари, про звільнення від сплати штрафу і заміну одного покарання іншим, про умовно-дострокове звільнення, визначення таких складів злочинів, як хабарництво та лінчування, протиправне зайняття азартною грою, а також кримінально-правові наслідки їх скоєння.

Характерною рисою кримінального законодавства США є відсутність чіткої і послідової регламентації питань Загальної та Особливої частин кримінального права, наявність застарілих, надзвичайно казуїстичних і суперечливих приписів.

Примірний КК США розроблено представницькою комісією Інституту американського права на основі аналізу досвіду інших країн та узагальнення норм вітчизняного статутного і загального права. Він значно вплинув на реформування кримінального права у розрізі окремих штатів та країни в цілому. Кримінальні кодекси штатів були прийняті на основі Примір- ного КК, в якому вперше матеріал систематизовано в предметно-логічному порядку, що дало можливість юристам США отримати загальний понятійний апарат і відносно єдине розуміння ключових питань кримінально-правової матерії. Порівнюючи рівень вітчизняних теоретичних, методологічних і юридико-тех- нічних розробок у сфері кримінального права з наведеною інформацією щодо стану законотворчого процесу в США, можна зрозуміти, що реформа кримінального законодавства США далеко не завершена, але, враховуючи, з якого теоретично не розробленого, хаотичного стану кримінального права розпочато його систематизацію, слід визнати, що було зроблено досить значні кроки щодо методологізації, упорядкування і систематизації кримінально-правового матеріалу.

При розробці Примірного КК США спостерігається відхід від прецедентного права Англії, враховується досвід країн, де законодавство будується на формалізованій системі права. Однак типовий КК не був чинним нормативно-правовим актом. Це була, скоріше за все, модель, зразок нормативно-правового акта.

Складався Примірний КК з 4 частин.

1. Загальні положення.
2. Встановлення окремих видів злочинів.
3. Покарання.
4. Організація виправних покарань.

Перелік злочинів розташовано в 6 розділах:

— злочини проти особи;

— державні злочини;

— злочини проти власності;

— злочини проти сім’ї;

— злочини проти публічної адміністрації;

— злочини проти публічного порядку і моральності.

Недоліками даного Кодексу було те, що в ньому не значиться ціла низка злочинів. Зокрема це податкові злочини, злочини, пов’язані з наркобізнесом, тощо.

Принципи використання джерел кримінального права США полягають у тому, що в більшості штатів існує заборона на притягнення до кримінальної відповідальності на підставі лише норм загального (прецедентного) права. Однак судова практика продовжує закріплювати за судами право встановлювати кримінальну відповідальність за діяння, щодо яких пряма заборона у правових нормах відсутня.

Співвідношення Федерального кримінального права та кримінального права штатів базується на правилі, згідно з яким у випадку колізії між однаковими за змістом законами штату і федерації перевага надається останнім.

Змінюються також підходи до тлумачення норм кримінального закону.

Раніше з’явилася доктрина точного судового тлумачення, яка обмежувала сфери застосування кримінально-правових покарань.

На початку XX ст., у період економічних криз і соціального протистояння, поширювались права виконавчої влади, перш за все, в сфері економічних відносин, з’явилася доктрина «поширювального» тлумачення, яка дозволила посилити кримінальну репресію або навіть поширити репресії на нові сфери життєдіяльності суспільства.

Однак під впливом нищівної критики існуючого судового свавілля, яке відбувалося під прикриттям та за допомогою розширювального тлумачення закону, спочатку в Англії, а потім у США, з’явилася доктрина «правильного», «неупередженого» або «нормального» тлумачення законів. Такі розпливчасті, майже побутові поняття, з позиції науки взагалі і розвинутої науки кримінального права, зокрема, оцінювати неможливо.

Джерелом кримінального права України та інших країн, що утворились на теренах СРСР, виступають Кримінальні кодекси, прийняті після розвалу СРСР, у методологічній і юридико- технічній основі яких лежать Кримінальні кодекси тогочасних республік СРСР, прийняті в 1960 р. Нові КК розроблені відповідно до нових Конституцій країн СНД і покликані забезпечити ефективну боротьбу зі злочинністю, особливо з організованою, та у сфері нових для цих країн ринкових відносин.

Ці КК висувають на перший план охорону прав і свобод людини і громадянина, формулюють низку таких основних принципів кримінального права: законність, рівність перед законом, винна відповідальність, справедливість, гуманізм.

Підставою кримінальної відповідальності в країнах СНД є тільки КК, які визначають виключний перелік суспільно небезпечних діянь, що містять вичерпні ознаки та елементи складу злочину. Прецедент, аналогія, поширювальне тлумачення, прийняття кримінального (як і іншого) законодавства чиновниками, виконавчими органами забороняється, оскільки це є прерогативою законодавчої влади.